Колихати

Колиха́ти, -шу́, -шеш, одн. в. колихнути, -хну, -неш, гл. 1) Качать, качнуть, колебать. Як тії струни колихнеш. Руд. 2) = Колисати 2. Прийшлося тещі зятнії діти колихати. Ном. № 4910. Там я буду ночувати, дитиночку колихати. Мет. 8) Качать на качеляхъ.

Словник української мови Академічний тлумачний словник (1970—1980)

КОЛИХАТИ, колишу, колишеш і рідко колихаю, колихаєш; наказ. сп. колиши; недок.

1. перех. і без додатка. Злегка гойдати що-небудь гнучке, висяче і т. ін. Вітер тирсу колихає, З дерезою гомонить (Яків Щоголів, Поезії, 1958, 252); Вітер колише трави шовкові, ніч кругом... (Павло Тичина, До молоді.., 1959, 3); Сон увірвавсь Кончакові, Буря колише намет (Максим Рильський, II, 1960, 156);

// Гойдати (дитину) в колисці, заспокоюючи і присипляючи. Вичуняла Катерина, Одсуне кватирку, Поглядає на улицю, Колише дитинку (Тарас Шевченко, I, 1963, 24); З колиски матуся очей не зривала; Колишучи, журно пісеньку співала (Павло Грабовський, I, 1959, 288); — їй материнства хочеться, дитинку колихати, а тут чорне лихо землю рве (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 380); * Образно. Музика ллється, мов тиха вода, колише мої нерви, заспокоює (Нечуй-Левицький, III, 1956, 302).

2. чим, неперех. Гойдати чим-небудь гнучким, висячим і т. ін. Вітер шумів і колихав верхами ялиць, скриплячи проразливо сухими гіллями (Іван Франко, V, 1951, 87); Конячка ледь котила воза.., часто спинялась, важко дихала, швидко колихаючи запалими боками (Юрій Збанацький, Сеспель, 1961, 19).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 4, 1973. — Стор. 222.

Ілюстрації