Діготь
Зміст
"Словарь української мови"
Діготь, -гтю, м. Деготь. Лучче пропить, ніж дігтю купить. Ном. № 11718. К. Дз. 120.
Сучасні словники
Словник української мови: в 11 томах
Дьоготь
гтю, чол.
1. Темна густа в'язка смолиста з неприємним запахом рідина, що утворюється при сухій перегонці дерева, торфу, бурого та кам'яного вугілля.
Посадили [Марину] на набиту сміттям підрешітку, почали стригти довгу косу, мазати голову дьогтем, натикати пір'ям (Панас Мирний, IV, 1955, 235);
З пнів та коріння.. гнав [Шембек] дьоготь, випалював поташ і скипидар (Юрій Смолич, Мир.., 1958, 179);
* У порівняннях. Засіли [Плачинда з Давидом] по самий драбиняк у чорному, як дьоготь, болоті (Михайло Стельмах, Хліб.., 1959, 105).
Знаки української етнокультури: Словник-довідник
Дьоготь у звичаях старого села відігравав і ритуальну роль, — коли про дівчину йшла недобра слава, то парубки вимащували її голову або ворота батьківського двору дьогтем.
У І. Нечуя-Левицького: «Уранці всі побачили, що панські ворота вимазані дьогтем, а на воротях стремить на палиці сніпок», те саме робили із крадіями;
здавна вважають охоронним засобом проти нечистої сили;
вживали дьоготь і проти деяких хвороб.
Посадили [Марину] на набиту сміттям підрешітку, почали стригти довгу косу, мазати голову дьогтем, натикати пір’ям (Панас Мирний);
фразеологізми: ло́жка дьо́гтю [в бо́чці ме́ду] — про дрібне, що псує якусь добру справу, вигляд чого-небудь і т. ін.;
вли́ти в бо́чку ме́ду (в мед) ло́жку дьо́гтю — зіпсувати що-небудь якоюсь незначною, але неприємною дрібницею, необачним словом.
Вікіпедія — вільна енциклопедія
Дьо́готь — продукт сухої перегонки деревини, торфу, бурого та кам'яного вугілля, сланців тощо. В'язка бура або чорна рідина; складна суміш органічних речовин. При сухій перегонці вугілля, торфу та ін. в умовах невисоких температур (500—600 °C) — напівкоксуванні— утворюється так званий первинний дьоготь. До його складу входять (залежно від сировини) парафін, фенол тощо. При коксуванні кам'яного вугілля утворюється кам'яновугільна смола. Дьоготь, утворюваний при термічній переробці деревини, називають деревною смолою.
Етимологія
Українське дьоготь походить від прасл. *degъtь (на думку Л. А. Булаховського, безпосереднім джерелом форми дьоготь могло бути біл. дзёгаць). Походження праслов'янського слова остаточно не з'ясоване: за однією з версій, це давнє запозичення з литовської мови (лит. degùtis, degùtas, пов'язане з degù — «палю»); за іншою, слово має питомо слов'янське походження і, як і degùtas, сходить до пра-і.є. *dhegu̯h- («горіти»)
Про використання дьогтю
Колись жодне господарство не обходилося без дьогтю: ним мастили шкіряне взуття, гужову збрую, аби була довговічною та м'якою, не розмокала на дощі й не тріскалася на сонці. Дьоготь вживали і для інших господарських потреб.
Дьоготь широко використовували в народній медицині. Особливо помічним він був при виведенні глистів. У цьому жодні народні ліки не були такими дієвими, як дьоготь. Ним теж заліковували різні шкірні хвороби у тварин і людей, радили вживати при злоякісних пухлинах]], виводили парші, коросту.
Дьоготь був також незамінним за часу війни. Ним змазували збрую, повози (він був однією з складових коломазі), лікували коней, почасти вояків. Не випадково Богдан Хмельницький видав спеціальні універсали з підтвердженням привілеїв тим, хто займався дігтярством. У жовтні 1656 року гетьман офіційно надав права козельчанам не сплачувати міські прибутки «на побудованє ратуша в місті Козелецьку зоставуєм при мещанах самих ратуш їх возовоє, помірноє, деготь, воскобуйню і поведерщину от меду і горілки». Отже, виробництво дьогтю стояло на рівні з такими важливими справами, як будівництво ратуші — адміністративної споруди, воскобоєнь тощо. Вже сам цей факт промовляє про неабияке значення «чорного продукту» в період козаччини.
Нині побутове значення та виробниче застосування дьогтю дуже звузилося. Проте у деяких галузях, особливо в фармакології, він дотепер украй необхідний — у приготуванні деяких лікарських компонентів поки що нема рівних йому замінників.