Віртуальний музей/Чернігів

Мовчун Антоніна Іванівна. НДЛ грінченкознавства Київського університету імені Бориса Грінченка

Чернігів

Будинок губернської земської управи

З січня 1894 року розпочинається новий, Чернігівський період (1894 – 1902) життя Б. Грінченка. На фото – старий Чернігів часів Бориса Грінченка: будинок губернської земської управи, в якій працював письменник, жіночої гімназії, в якій навчалася донька Настя.

В цей період Борис і Марія Грінченки стають членами т. зв. Чернігівської Української Громади (як її почали називати згодом у спогадах).

У Громаду відбирали лише тих, хто міг бути корисним в практичній роботі для української справи, за правом одного голосу: якщо хтось один був проти, то до товариства не приймали.

Переселитися до Чернігова Б. Грінченка спонукав також і заповіт близького товариша, письменника-початківця Івана Череватенка, який перед смертю заповів йому 1000 крб. на організацію видавництва дешевих популярних книг для народу.

З 1894 року видавництво розпочало роботу. За 5 років його існування (до 1899 р.) було видано 36 народно-просвітніх книжок загальним тиражем майже 135 тисяч примірників. Не слід забувати, що в штаті видавництва не було нікого, окрім невтомного подружжя, яке писало й переписувало рукописи, пробивало книги крізь цензурні рогатки, вело коректуру, пакувало й розсилало тиражі. Серед видань – поезії Шевченка, оповідання Коцюбинського, байки Гребінки, Глібова, оповідання та вірші самого Грінченка. Борис не боявся підтримувати ув’язненого П. Грабовського, про що свідчить одна з кращих виданих ним збірок – «Кобза» П. Грабовського. Їхні листи сповнені поваги та щирої дружби. На честь Грінченка Грабовський назвав свого сина Борисом (у майбутньому – винахідник телевізора).

За згодою братів Череватенків з 1900 р. видавництво Грінченка створило фонд імені І. Череватенка. З нього видавалися премії за науково-популярні книжки.

Від’їжджаючи в Київ, Б. Грінченко послав частину коштів на премію Череватенка у Львів «Просвіті», другу частину – Санкт-Петербурзькому благодійному товариству, що друкувало дешеві книги для народу. Серед умов, за якими передавалися кошти, головна: книги повинні видаватися українською мовою.

У Чернігові Б. Грінченко опублікував унікальну фольклорну тритомну працю «Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях».

У листі до батьків від 18.11.1900 р. діяч зазначає: «В этнографических ученых изданиях русских, чешских, немецких (не говоря о малорусских) постоянные ссылки на мои этнографические книги, это мне приятно, конечно, и делает меня известным за границами Малороссии (чехи, впрочем, давно уже переводят мои повести и рассказы)».

Чернігівський період – розквіт Грінченка-драматурга. Як знавець української та світової драми, він високо оцінював творчість І. Карпенка-Карого, називав його «найкращим українським драматургом, сила якого в зображенні реальних малюнків мужицького життя».

М. Кропивницького вважав «могучою артистичною силою», називав «творцем і батьком нашого театру». В листах Марка до Бориса бачимо звертання: дорогий і коханий Борисе Дмитровичу, щирий, дорогий і незабутній, дорогий мій патріоте-друже, мій дорогий кришталю, мій любий барвінку та ін.

У п’єсах Б. Грінченка ролі виконували видатні актори, цвіт тогочасного театру: І. Карпенко-Карий (роль Алі-паші в «Ясні зорі»), М. Заньковецька та власне славетна трупа М. Кропивницького. Сам Грінченко теж виконував роль Мартина Борулі в Чернігівському народному театрі. В архіві збереглися два фото, на яких серед акторів народного театру бачимо Б. Грінченка та В. Самійленка.

1899 р. через конфлікт з ревізійною комісією земства Б. Грінченко змушений був покинути посаду в земстві. Мав намір жити з літературного заробітку. Бути письменником, віддавати всі сили, час на літературну творчість – одна із заповітних мрій Бориса.

Саме в цей час він перевіз із Києва до Чернігова частину українського музею В. Тарновського. За словами Б. Грінченка, експонати «лежали жужмом, не впорядковані, а група гласних «українофілів» аж якби могли, – спалили б його». Боячись, щоб музей не було занапащено, письменник із дружиною взялися впорядковувати його: «Півроку ми працювали щодня, часто і вдень і ввечері, поки розібрали речі, й рукописи, й малюнки і склали й надрукували каталог».

Земська управа обіцяла Марії Загірній посаду завідувачки музею, але губернатор був категорично проти цього рішення. Серед причин називали те, що чоловік Марії Грінченко – український письменник і взагалі неблагонадійний, що їхня «наймичка їсть і п’є з ними за одним столом». Тож коли Марія Миколаївна відмовилася доповідати поліції про кожен крок свого чоловіка та "впливати" на нього, Грінченки залишилися без роботи.

Ще два цікавих документи – «Повістка Чернігівського окружного суду присяжному засідателю, жителю м. Чернігова, дворянину Борису Дмитровичу Грінченку», якій повідомляє, що він обраний присяжним засідателем, і зазначає його обов’язки. Також бачимо «Дарчу батька на землю».

Чернігівський період життя закінчився ретельним поліцейським обшуком у квартирі Грінченків. За гонорари від видань вони прожили до червня 1902 року (у цьому місяці Настя закінчувала гімназію).

І тут робота знайшла Б. Грінченка сама: допомогла його невтомна працездатність. Саме вона привела письменника в Київ.