Мовчун Антоніна Іванівна. НДЛ грінченкознавства Київського університету імені Бориса Грінченка

Луганщина, 1887 – 1893 рр.

Борис в кабінеті

Читанка

Квитка

Школа в с. Олексіївка була нова, світла, чисто пофарбована, добре обладнана, у бібліотеці – чимало книжок, передплачувалися газети та журнали «Вестник Европы», «Свет», «Родник», «Мир Божий».

Марія Миколаївна пошила та вишила собі, Насті і Борису Дмитровичу сорочки з грубого полотна, бо учні соромилися свого одягу. Приклад учителів позитивно вплинув на зовнішній вигляд дітей і школу загалом. У спогадах М. Загірньої читаємо, що «дівчата у вишиваних сорочках, у керсетках, у намисті, із стрічками на голові, з кісниками в косі були дуже любі».

25-літній учитель намагався дати дітям і національну освіту. Задля цього йшов на певні хитрощі: діти вивчали українські літери, а вже потім – російську абетку. Після уроків читали українські книжки. Саме в Олексіївці для навчання Насті Борис Дмитрович написав «Українську граматку» та «Настину читанку». За цими підручниками навчав і школярів, і навіть дорослих селян. З батьківською любов‘ю зроблено рукописний журнал «Квітка», що виходив раз на 2 тижні для Насті.

Разом із учнями учитель випускав рукописний журнал «Думка», у якому діти записували власні твори. Чимало цих розповідей письменник використав потім як сюжети (наприклад, оповідання «Кавуни» на основі одної з таких оповідей).

На фото 1888 року – Б. Грінченко за робочим столом. Олексіївський період – один із найплідніших у творчості митця. У будинку до пізнього вечора горіло світло. Тут, в Олексіївці, Борис Дмитрович написав і надрукував близько двохсот різних за жанрами творів, активно співпрацював із «Зорею» та іншими часописами. У повісті «Сонячний промінь» увіковічив краєвиди місцевості.

С. Єфремов наголошував: «Подружжя Грінченків насамперед цілком переробили свою школу, викладаючи в ній по-українському, а часто й з українських книг (друкованих і рукописних), а потім узялися й до дорослих, роздаючи книги зі своєї великої бібліотеки, уряджаючи прилюдні читання, допомагаючи вказівками й порадами у всіх пригодах сільського і селянського життя».

Бібліотека сільського вчителя вражала сучасників. У ній було найповніше на той час зібрання українських видань «Тут були і такі раритети, що ледве чи їх де знайдеш», – згадував І.Липа. Цікаво, що книги, зміст яких суперечив історичній правді, Б. Грінченко редагував. Замість неправдивих сторінок він вклеював нові, написані власноруч друкованими літерами. Тільки після такого "редагування" давав книжку читати.

В «Автобіографії» розкрив секрети свого вміння пробити цензурні мури: наприклад, надсилав свої рукописи знайомим в різні міста, а ті від себе посилали їх у цензуру.

Проте з вагомих ідейних причин назрів конфлікт із попечителькою, що врешті призвів до остаточного розриву. Насамперед Б. Грінченко дотримувався принципу навчання рідною мовою. На його думку, Х. Д. Алчевська не надавала цьому належного значення: «Я поважаю її як людину. Я ставлюся негативно до тієї її діяльності, кінцевим результатом якої є русифікація мого народу. Повівшись інакше, я вважав би себе зрадником моїх переконань. Я вважаю, що українці повинні служити Україні й українській, а не московській, освіті. Поважаючи московську освіту на московській землі, я не можу інакше, ніж негативно, поставитися до московської освіти на українській землі. Кінцевим результатом діяльності Христини Данилівни є омоскалення мого народу, – тобто те, проти чого спрямована моя діяльність». Письменник рекомендував ліберальним панам, перш ніж братися за "просвєщєніє", потурбуватися й про кращі умови життя для народу.

Ще одна з причин, що спонукала Б. Грінченка залишити Олексіївку, вказана ним в «Автобіографії»: дочці Насті потрібно було продовжувати навчання в гімназії.

1893 року Борис Дмитрович назавжди залишив Олексіївку. Цей рік став завершальним і в його педагогічній діяльності. Зі своїми ж учнями він ще довго листувався. Із сумом вони відгукнулися потім і на смерть письменника.

Літував Грінченко у батька на хуторі, а восени погодився на пропозицію чернігівського адвоката І. Шрага посісти посаду діловода оціночної комісії Чернігівської земської управи.