Думний

Думний, -а, -е. 1) Задумчивый, мыслящій. І думнеє чоло похмарніло. Шевч. (1883) 127. 2) Гордый. Чого ж ти така думна? Чого ти погорджаєш поповичами? Св. Л. 124.

Словник української мови Академічний тлумачний словник (1970—1980)

ДУ́МНИЙ, а, е.

1. розм. Заглиблений у думки; задумливий, замислений. А Настя мені якось і каже: — Так от чого матуся така думна ходила!.. (Марко Вовчок, I, 1955, 262); Чорнобривцями заквітчаний [на фото], у рушник прибраний, а сам думний та сумний... (Степан Васильченко, Вибр., 1954, 13); // Який виражає заглибленість у думки. Старий промовив: — недоуми! Занапастили божий рай!.. І думнеє Чоло похмаріло... (Тарас Шевченко, II, 1953, 26); Хлопець мовчить. Лице його стає таке думне, горде, хороше (Степан Васильченко, II, 1959, 55).

2. рідко. Те саме, що гордовитий. — Чого ж ти така думна? чого погорджаєш поповичами? (Анатолій Свидницький, Люборацькі, 1955, 87).

3. іст. Прикм. до дума 3. Коли скликали віщі дзвони На думну раду козаків, — Любові й дружби мак червоний У Переяславі зацвів (Максим Рильський, Поеми, 1957, 401); // Стос. до боярської думи. Бояри, стольники, думні дяки та всякі інші царедворці — не раз і не два зазирали з-за важких дверей, але цар їм аражливо кивав, щоб не вступали (Олександр Ільченко, Козацькому роду.., 1958, 562).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 2, 1971. — Стор. 436.

Ілюстрації