Жлуктання

Жлукта́ння, -ня, с. ЖЛУ́КТИТИ, кчу, ктиш і рідше ЖЛУКТА́ТИ, жлукчу, жлукчеш, недок., перех., вульг. Пожадливо й багато пити. [Єгер:] Аби наша хіть, то будемо горілку пити, каву жлуктити хоч до рана, так як той подорожній (Леся Українка, IV, 1954, 227); Жлуктав [Семен] з горя горілку, мов корова воду, — пропивав навіть останню свою одежину (Петро Козланюк, На переломі, 1947, 33); Микола той чай жлуктить, як віл (Микола Рудь, Гомін.., 1959, 74).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 2, 1971. — Стор. 537.

жлукта́ти

дієслово

особова форма

недоконаний вид

нерефлесивне

1 дієвідміна

Майбутній час

1 особа жлукта́тиму жлукта́тимем, жлукта́тимемо

2 особа жлукта́тимеш жлукта́тимете

3 особа жлукта́тиме жлукта́тимуть

Теперішній час

1 особа жлукчу́ жлу́кчем, жлу́кчемо

2 особа жлу́кчеш жлу́кчете

3 особа жлу́кче жлу́кчуть

Минулий час

чол. р. жлукта́в жлукта́ли

жін. р. жлукта́ла

сер. р. жлукта́ло

Ілюстрації