Жлуктання
Жлукта́ння, -ня, с. ЖЛУ́КТИТИ, кчу, ктиш і рідше ЖЛУКТА́ТИ, жлукчу, жлукчеш, недок., перех., вульг. Пожадливо й багато пити. [Єгер:] Аби наша хіть, то будемо горілку пити, каву жлуктити хоч до рана, так як той подорожній (Леся Українка, IV, 1954, 227); Жлуктав [Семен] з горя горілку, мов корова воду, — пропивав навіть останню свою одежину (Петро Козланюк, На переломі, 1947, 33); Микола той чай жлуктить, як віл (Микола Рудь, Гомін.., 1959, 74).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 2, 1971. — Стор. 537.
жлукта́ти
дієслово
особова форма
недоконаний вид
нерефлесивне
1 дієвідміна
Майбутній час
1 особа жлукта́тиму жлукта́тимем, жлукта́тимемо
2 особа жлукта́тимеш жлукта́тимете
3 особа жлукта́тиме жлукта́тимуть
Теперішній час
1 особа жлукчу́ жлу́кчем, жлу́кчемо
2 особа жлу́кчеш жлу́кчете
3 особа жлу́кче жлу́кчуть
Минулий час
чол. р. жлукта́в жлукта́ли
жін. р. жлукта́ла
сер. р. жлукта́ло