Урядник
Матеріал з Київський столичний університет імені Бориса Грінченки
Версія від 20:31, 24 жовтня 2016; Yevlasenko.fpmv16 (обговорення • внесок)
УРЯ́ДНИК (ВРЯДНИК), а, чол. м. Чиновникъ, должностное лицо. Шейк. Чуб. II. 71, 72.
Сучасні словники
- У дореволюційній Росії — нижній чин повітової поліції. — От нехай лиш побачу, що він тут ману пускає та книжки людям читає, — зараз руки назад та й до врядника (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 12); Селяни довезли їх до міста й здали поліцейським урядникам (Нечуй-Левицький, IV, 1956, 273); В цей час до громади чвалом підлетів на вмиленому коні урядник і, козирнувши, подав пакет справникові (Михайло Стельмах, I, 1962, 633).
- дорев. Те саме, що урядовець. Вуйко був бідний магістратський урядник (Іван Франко, III, 1950, 97); — Та я... що я? — м'явся комісар. — Я не правник. Я канцелярійний урядник (Лесь Мартович, Тв., 1954, 387); — Чи не має мама для мене на приміті когось вже іншого.. багатиря або високого урядника, — подумала Маруся (Нечуй-Левицький, VI, 1966, 21).
Ілюстрації
Джерела та література
Словник української мови: в 11 томах. — Том 10, 1979. — Стор. 484.
