Урядник

Матеріал з Київський столичний університет імені Бориса Грінченки
Перейти до: навігація, пошук

УРЯ́ДНИК (ВРЯДНИК), а, чол. м. Чиновникъ, должностное лицо. Шейк. Чуб. II. 71, 72.

Сучасні словники

  1. У дореволюційній Росії — нижній чин повітової поліції. — От нехай лиш побачу, що він тут ману пускає та книжки людям читає, — зараз руки назад та й до врядника (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 12); Селяни довезли їх до міста й здали поліцейським урядникам (Нечуй-Левицький, IV, 1956, 273); В цей час до громади чвалом підлетів на вмиленому коні урядник і, козирнувши, подав пакет справникові (Михайло Стельмах, I, 1962, 633).
  2. дорев. Те саме, що урядовець. Вуйко був бідний магістратський урядник (Іван Франко, III, 1950, 97); — Та я... що я? — м'явся комісар. — Я не правник. Я канцелярійний урядник (Лесь Мартович, Тв., 1954, 387); — Чи не має мама для мене на приміті когось вже іншого.. багатиря або високого урядника, — подумала Маруся (Нечуй-Левицький, VI, 1966, 21).

Ілюстрації

400px-Cossack of Life Guards Composite Cossacks Regiment.jpg

Джерела та література

Словник української мови: в 11 томах. — Том 10, 1979. — Стор. 484.