Столиця держави - Рим. Країна поділена на 20 областей - Валле-д'Аоста, Ломбардія, Трентіно-Альто Адідже, Фріулі-Венеція Джулія, П'ємонт, Лігурія, Венето, Тоскана, Умбрія, Емілія-Романья, Марке, Абруццо, Лаціо, Молізе, Базіліката, Кампанія, Калабрія, Апулья, Сардинія і Сицилія, (з яких 5 - Сицилія, Сардинія, Трентіно-Альто-Адідже, Валле-д'Аоста і Фріулі-Венеція Джулія - мають особливий статус), що включають як адміністративно-територіальної одиниці 110 провінцій. Провінції у свою чергу діляться на комуни, в загальній складності комун 8101. В автономних областях є свої парламенти - обласні ради та уряду - джунти, які мають повноваження в питаннях місцевого самоврядування.
Додаток: таблиця у зовнішніх посиланнях:
|
|
|
|
|
| Область
|
Абруццо
|
Апулія
|
Базіліката
|
Валле-д'Аоста
|
Венето
|
Калабрія
|
Кампанія
|
Лаціо
|
Лігурія
|
Ломбардія
|
Марке
|
Молізе
|
П'ємонт
|
Сардинія
|
Сицилія
|
Тоскана
|
Трентіно - Альто-Адідже
|
Умбрія
|
Фріулі-Венеція-Джулія
|
Емілія-Романья
|
| Столиця
|
Л'Акуїла
|
Барі
|
Потенца
|
Аоста
|
Венеція
|
Катандзаро
|
Неаполь
|
Рим
|
Генуя
|
Мілан
|
Анкона
|
Кампобассо
|
Турин
|
Кальярі
|
Палермо
|
Флоренція
|
Тренто
|
Перуджа
|
Трієст
|
Болонья
|
| Площа (км)
|
10794
|
19362
|
9992
|
3263
|
18391
|
15080
|
13595
|
17207
|
5421
|
23861
|
9694
|
4438
|
25399
|
24090
|
25708
|
22997
|
13607
|
8456
|
7855
|
22124
|
| Населення
|
1324000
|
4076000
|
591000
|
126000
|
4832000
|
2007000
|
5811000
|
5561000
|
1610000
|
9642000
|
1553000
|
320000
|
4401000
|
1666000
|
5030000
|
3677000
|
1007000
|
884000
|
1222000
|
4276000
|
Політична структура
Глава держави - Президент Італії.
Виконавчу владу і Уряд очолює Голова Ради міністрів Італії.
Міністерства Італії:
Міністерство закордонних справ
Міністерство внутрішніх справ
Міністерство юстиції
Міністерство оборони
Міністерство економіки та фінансів
Міністерство економічного розвитку
Міністерство міжнародної торгівлі
Міністерство зв'язку
Міністерство транспорту
Міністерство соціального забезпечення
Міністерство образотворчих мистецтв
Законодавча влада - Двопалатний парламент Італії, який обирається на 5 років.
Палата депутатів Італії - 630 членів.
Сенат Італії - 315 членів.
Провідні політичні партії - Ліві демократи, Демократичний союз, Італійська народна партія, Об'єднані християнські демократи, " Народ свободи ", Ліга Півночі. Партії об'єднані в коаліції - права ( Народ свободи, ХДП, Ліга Півночі), і ліву (ДПЛС, СП, Народна партія, екологісти).
Міжнародне членство:
ООН ( 1955)
НАТО ( 1949)
РЄ ( 1949)
ЄС ( 1957)
Група десяти ( 1964)
Профспілки та інші громадські організації:
Загальна італійська конфедерація праці (ВІКТ) утворилася в 1906. Чисельністю 3,5 млн членів. Входить до Європейської конфедерації профспілок (ЄКП). У 1948 створена Італійська конфедерація профспілок трудящих (ІКПТ). Італійський союз праці був утворений в 1950 р.
В 1972 Загальна італійська конфедерація праці, Італійська конфедерація профспілок трудящих та Італійський союз праці об'єдналися у федерацію.
Національна ліга кооперативів заснована в 1886. Об'єднує 7920 кооперативів. Входить до Міжнародний кооперативний альянс.
Християнська асоціація італійських трудящих - католицька організація полупрофсоюзного типу, створена Ватиканом в 1945. Чисельність 500 тис. членів.
Зовнішня політика Італії
Аж до 1861 року Італія була роздроблена, тому численні італійські держави вели власну зовнішню політику, орієнтуючись на сусідні потужні держави.
З 1861 року політика об'єднаної Італії була спрямована на приєднання областей з проживаючими там італійцями, а саме - Папську область, Трентіно, Істрію, Далмацію. Також Італія прагнула створити власну колоніальну імперію. Під час франко-прусської війни 1870 року Італія приєднала Папську область. Далі орієнтувалася у зовнішній політиці на Німеччину, так як бажала зміцнитися в Тунісі, на який також претендувала Франція. Однак через бажання приєднати Істрію і Трентіно, Італія вступає в протистояння з Австро-Угорщиною в кінці XIX - початку XX ст.
З 1914 року Італія веде переговори з Антантою, перебуваючи в союзі з Німеччиною, торгуючись з ними. У підсумку в 1915 році країни Антанти обіцяють Італії бажані території, якщо вона погодиться виступити на боці Антанти. І в 1915 році Італія нападає на Австро-Угорщину. За результатами Паризької мирної конференції 1918 Італія отримала Істрію, Трентіно і ряд островів в Адріатичному морі. Після Першої світової війни у Італії з'явився новий суперник - Королівство Сербів, Хорватів і Словенців, в 1929 стали Югославією.
Після приходу фашистів до влади зовнішня політика Італії стає вкрай радикальною. Конфлікти з Югославією стають актуальними аж до закінчення Другої світової війни, за результатами якої Італія повернула Далмацію, Істрію Югославії, надала незалежність Албанії.
Одним з найважливіших зовнішньополітичних подій стало підписання у лютому 1947 року в Парижі мирного договору союзників з Італією. Згідно з угодою в Італії розпускалися фашистські організації, виводилися окупаційні війська, визначалися кордони, заборонялося розміщення військових баз на італійській території. Після Другої світової війни політика Італії була пасивною, країна йшла в руслі НАТО і США зокрема. У країні домінувало уявлення про роль Італії як про роль "середньої держави". 4 квітня 1949 у Вашингтоні відбулося офіційне підписання Північноатлантичного договору. Разом з представниками США, Франції, Великобританії, Бельгії, Канади, Голландії, Люксембурга, Норвегії, Данії, Португалії та Ісландії Північноатлантичний пакт підписав і представник італійського уряду - міністр закордонних справ К. Сфорца. Міністр закордонних справ Сфорца активно сприяв також вступу Італії до Європейського рада (1949), і в Європейське об'єднання вугілля і сталі (1951)
Італія в кінці 1955 року стала членом ООН.
У квітні 1966 року відбувся перший офіційний візит до Італійської Республіки міністра закордонних справ СРСР А. А. Громико. Візит не тільки дав конкретні результати у сфері двосторонніх відносин, але й привів до певного зближення позицій СРСР та Італії з різних питань.
У 1972 р. уряд Італії уклало угоду з США про надання американським атомним підводним човнам бази на о-ві Маддалена майже одночасно з підписанням протоколу про політичні консультації з Радянським Союзом. Радянсько-німецькі відносини 70-х років розвиваються в цілому по висхідній лінії, відрізняються великою насиченістю та результативністю. Подальше зміцнення відносин було зроблено в 1975 році підписанням радянсько-італійській декларації, в якій було підкреслено прагнення до розвитку дружніх відносин між Італією і СРСР.
До кінця 70-х років пасивність італійської сторони в Західній Європі компенсувалася тільки банальними риторичними зізнаннями у вірності європеїзм. На рубежі 80-х років маятник італійської зовнішньої політики, що коливається між Західною Європою і США, застиг в американській фазі.
Наприкінці 80-х ця ідеологія почала змінюватися у зв'язку з подіями в сусідній Югославії. Італія почала приділяти більше уваги процесам на пост'югославском просторі і в цілому в Середземномор'ї. На початку 80-х років середземноморської політики Італії був наданий новий стимул. Країна змогла придбати значну самостійність від своїх партнерів по блоку НАТО і почати проводити свій курс в даному регіоні. Серед конкретних проявів італійської політики в цей час можна назвати укладення договорів про військове та економічне співробітництво з Мальтою в 1980 р., участь італійців у міжнародних силах в Лівані в 1982-84 рр.., Операції з очищення від мін Суецького каналу в 1984 році.
Починаючи з другої половини 90-х років, на перше місце в зовнішньополітичному курсі Італії вийшла проблема, пов'язана з визначенням країни в Європейському Союзі. Насамперед, зверталася увага на питання про введення єдиної європейської валюти ЄВРО.
Італія брала участь у Балканської операції НАТО, в Косовській операції, а також відправила своїх солдат в Ірак і Афганістан.
На початку XXI століття країна разом з Грецією, Словенією, Хорватією, Боснією і Герцеговиною, Албанією взяла участь у висуванні нового субрегіонального проекту - Адріатичної і Іонічне ініціативи (АИИ). Конференція на рівні міністрів закордонних справ була проведена 20 травня 2000 року в італійському місті Анкона і відкрила Італії нові канали впливу на Балкани. Також після створення АИИ Італія практично стала однією з головних західноєвропейських країн, здатних регулювати післякризовий розвиток на Балканах, яке давало Італії можливість утвердитися в ролі одного з центрів тяжіння для країн Південно-Східної Європи.
Саме після кризи в Косово відбулася трансформація ідеї "середньої держави" в ідею "світу протагоністів" [5], тобто світу, в якому Італії відведено важливе місце. Пізніше Італія оголосила Балкани зоною своєї "відповідальності" в рамках НАТО.
Після подій 11 вересня 2001 р. Італія направила свої зусилля на відновлення контактів між західним та ісламським світом.
У 2001-2006 роках прем'єр-міністр і міністри закордонних справ Італії здійснили ряд візитів з метою налагодження діалогу палестинської та ізраїльської адміністрації за посередництвом Риму в дозволі регіонального кризи. Вперше державний візит президента Італії до Туреччини відбувся 22 листопада 2005 року. К. Чапмен висловив підтримку в прагненні Туреччини стати членом Євросоюзу, а також акцентував увагу на тому, що країна і її керівництво повинні докласти зусиль для досягнення стандартів, прийнятих в ЄС.
Сучасний етап італійської зовнішньої політики можна охарактеризувати досить теплими відносинами з Росією. Починаючи з 2000 р., після першого офіційного візиту до Італії президента Росії В. В. Путіна, зароджується взаємна симпатія між двома країнами, згодом активно розвиває двостороннє співробітництво. Напередодні саміту Росія-ЄС 04.11.2003 відбувся державний візит Президента Росії до Італії. За неповний рік, це була вже шоста зустріч, що не може не доводити активну співпрацю і тісні ділові відносини між двома країнами. Знаковою подією в двосторонньому взаємодії стало підписання в червні 2004 р. міжурядової Угоди про спрощення видачі віз громадянам РФ та Італійської Республіки, яке полегшило взаємні контакти для молоді, діячів науки, культури, підприємців, держслужбовців двох країн.
До зовнішньополітичних пріоритетів Італії відносяться: Середземномор'ї, Балканський регіон, США, Європейський союз, країни Центральної і Східної Європи, Росія.
Історія
Етимологія
Походження слова Italia точно не відомо. Згідно з найбільш поширеною точкою зору термін прийшов з Греції і означає "країна телят" [6] [7] [8]. Бик був символом народів, що населяли південь Італії, і часто зображувався буцаються римську Вовчицю. Спочатку назва Italia застосовувалося тільки до тієї частини території, яку тепер займає Південна Італія (сучасна провінція Калабрія).
Стародівній Рим
У V-III століттях до н. е.. територія Італії була основною частиною Римської держави
Середні століття
Характерною формою італійського середньовічного держави були міста-держави з республіканським ладом. У містах Північної і Середньої Італії в XIV - XVI століттях склалися ранньокапіталістичні відносини. Так, Венецією управляли дожі, а в Генуї, Флоренції, Лукка і інших містах склався спадковий аристократичний лад ( Медічі у Флоренції і т. п.) До кінця Середньовіччя Італія та Німеччина - єдині з країн Західної Європи, залишалися роздробленими.
Епоха відродження
У XVI столітті на значній частині Італії закріпилося панування Іспанії, після війни за Іспанський спадок 1701 - 1714 - панування австрійських Габсбургів. З кінця XVIII століття в Італії розгорнувся рух за національне визволення та ліквідацію територіальної роздробленості ( Рісорджіменто). З кінця XVIII століття по 1814 Італія - під французькою окупацією, на її території були створені залежні від наполеонівської Франції держави, якими управляли родичі або ставленики Наполеона. Віденський конгрес 1814 - 1815 реставрував в Італії феодально-абсолютистські монархії.
Новий час
Боротьбою за єдину Італію керували карбонарії, "Молода Італія" та інші організації, ключовими фігурами в яких були Джузеппе Гарібальді і Джузеппе Мадзіні. До кінця 1860 територія Італії була в основному об'єднана навколо Сардинського королівства (з 1861 Італійське королівство), в 1870 до Італійського королівства було приєднано Рим.
XX століття
У 1914 році підписано Декларацію Італії про нейтралітет у початку світової війни. У квітні 1915 року Італія підписує угоду з країнами Антанти про участь у війні на їхньому боці. У травні того ж року відбувається оголошення Італією війни Австро-Угорщини, а потім Німеччини. Серпень 1917 в Італії відбувається антивоєнний повстання робітників у Турині. У січні 1919 року відбувається утворення католицької Народної партії (впоследнствіі - Християнсько-Демократична партія) У березні 1919 року виникає фашистський рух (освіта першого "бойового союзу") У серпні 1919 року в країні проводиться виборча реформа (введення голосування за партійними списками і пропорційна система представництва в палаті депутатів) січня 1921 ознаменований освітою Комуністичної партії Італії (КПІ, з 1944 - ІКП). У листопаді того ж року відбувається перетворення фашистських "бойових спілок" в партію.
В 1922, після походу чорносорочечників на Рим та вручення королю своїх вимог, до влади прийшли фашисти, які встановили диктатуру на чолі з Беніто Муссоліні ( 1922 - 1943). 7 лютого 1924 відбувається встановлення дипломатичних відносин між Італією і СРСР В 1929, згідно Латеранського договору, Італією гарантований суверенітет Ватикану. Італія захопила Ефіопію ( 1935 - 1936), Албанію ( 1939). Уклавши військовий союз з нацистською Німеччиною і Японією, Італія в 1940 вступила до Другу світову війну. У 1940 військові дії Італії на Балканах (проти Греції та Югославії). У 1941 році відбулося співучасть Італії в гітлерівській агресії проти СРСР; воєнної поразки Італії у Східній Африці. 1941 ознаменований оголошенням Італією і Німеччиною війни США. У 1943 році відбулася капітуляція Італії перед Об'єднаними Націями і створення в Римі Комітету національного визволення з участю 6 антифашистських партій. У вересні 1943 року нацистська окупація Північної і Центральної Італії ("республіка Сало") У червні 1944 звільнення Риму; створення єдиної партизанської партії. У цьому ж році відбувається відновлення повних дипломатичних відносин з Радянським Союзом. У грудні 1944 підписані Римські протоколи (угода між англо-американським командуванням і силами Опору про взаємодію на заключному етапі війни і подальшої долі партизанських формувань).
В 1945 діями руху Опору (вища точка - Квітневе повстання 1945) і англо-американських військ в Італії був повалений фашистський режим.
В 1946 Італія стала парламентською республікою.
У листопаді 1947 прийнята Конституція Італійської Республіки, вона офіційно вступила в силу 1 січня 1948. Після Другої світової війни на політичній арені утвердилася Християнсько-демократична партія Італії (ХДП), яка формувала уряду в 1945 - 1981 і в 1987 - 1992. У 1948 році проходять парламентські вибори, закріпили встановлення політичного панування ХДП. Березень 1949 - приєднання Італії до НАТО. У 1960 відбувається активізація неофашизму і підйом масового антифашистського руху. 1969-"Спекотна осінь" (боротьба за нові умови колективних трудових угод і розширення прав робітників організацій) 1976-1979 політика "національної солідарності". 1978 відбувається викрадення і вбивство терористами з "Червоних бригад" голови ХДП А. Моро У 1980 році відбувся прихід до влади пятіпартійной коаліції.
Січень 1991 XX з'їзд ІКП і припинення її існування (освіта Демократичної партії лівих сил і партії Комуністичного відтворення) 1991-1993 перехід від пропорційної виборчої системи до мажоритарної; операція "Чисті руки" і криза традиційних урядових партій.
У 1993 році відбулося приєднання Італії до Маастрихтського договору.
Різке посилення корупції в усіх ланках влади призвело до зміни виборчої системи. 4 серпня 1993 був схвалений новий закон про парламентські вибори.
1994 рік і перемога на парламентських виборах блоку правих партій ("Вперед Італія", Ліга Півночі і Національний Альянс) 1996 рік і перемога на виборах лівоцентристської коаліції "Олива".
1996-2001 рік лівоцентристи у влади (уряду Р. Проді, М. Д'алеми, Дж. Амато).
XXI століття
Повоєнна історія Італії характеризується частою зміною урядів. Уряд Сильвіо Берлусконі, сформований в квітні 2005, стало вже п'ятдесят дев'ятим за рахунком.
9-10 квітня 2006 відбулися вибори в палату депутатів Італії. Перемогла лівоцентристська опозиція на чолі з Романо Проді (блок "Уніон").
Романо Проді отримав перемогу з мінімальною перевагою - трохи більше 25 тис. голосів (49,81%). Коаліція "Дім свобод" Сільвіо Берлусконі отримала 49,74%. Згідно з італійським законодавством, коаліція, що завоювала відносну більшість на виборах в палату депутатів, автоматично отримує в ній 54% місць. На виборах в сенат опозиція також перемогла з мінімальною перевагою в одне сенатське крісло.
Берлусконі, який прийшов до влади після відставки Джуліано Амато і перемоги на парламентських виборах партії " Вперед, Італія "(Forza, Italia) 10 червня 2001, поставив рекорд тривалості перебування на посаді голови Ради міністрів.
Після оприлюднення результатів виборів Сильвіо Берлусконі заявив, що не має наміру визнавати поразку, і вимагав перерахунку голосів. 20 квітня вищий суд Італії визнав остаточну перемогу Романо Проді.
14 квітня 2008 в Італії пройшли дострокові парламентські вибори, і правоцентристська коаліція Сильвіо Берлусконі "Народ свободи" здобула перемогу в обох палатах парламенту приблизно з десятивідсотковим відривом від суперників. 8 травня найбагатша людина Італії 71-річний Сільвіо Берлусконі втретє очолив італійський уряд.
Має дипломатичні відносини з Російською Федерацією (встановлені з СРСР 7 лютого 1924 року, перервані Італією 22 червня 1941 року, відновлені 25 жовтня 1944 року).
Географія
Італія - переважно гірська країна.
На півночі - південні схили Альп з вищою точкою Західної Європи горою Монблан (4808 м), південніше - Паданськая рівнина; на півострові - гори Апенніни (вища точка - гора Корно-Гранде, 2914 м). Також Апенніни діляться на: Лігурійське, Тоскано-Еміліанскіе, умбра-Маркскіе, Абруццкіе, Кампанська, Луканскіе, Калабрійській Апенніни і гори Сабіна. Ще в східній частині півострова знаходиться півострів Гаргано, на південному сході і південному заході півострова Салентина і Калабрія, відповідно. Діючі вулкани - ( Везувій, Етна); часті землетруси.
Омивають моря - зі сходу Апеннінський півострів омивається Адріатичним морем з Венеціанською затокою у його північній частині. Протока Отранто між Апулей і Албанією з'єднує Адріатичне море з Іонічним. Між Апулії і Калабрією глибоко впроваджується в сушу затока Таранто. Дуже вузький Мессинську протоку відокремлює Калабрію від Сицилії, а Сицилійський (або Туніський) протока шириною 135 км - Сицилію від Північної Африки. Тірренське море являє собою басейн трикутної форми, обрамлений Сардинією, Корсикою, Тосканського архіпелагу, Апеннінським півостровом і Сицилією. На північ від Корсики знаходиться Лігурійське море з Генуезьким затокою.
У північно-східній частині острова Сицилія розташовані гори Неброді, а в південно-західній частині острова Сардинія рівнина Кампідано.
Велика частина маленьких островів розділена на архіпелаги, наприклад Тосканський архіпелаг, який включає острів Ельба, на який був засланий Наполеон Бонапарт.
Найдовша річка Італії За, її довжина - 682 км. Найбільше озеро - Гарда.
Землетруси
Італія перебуває в області розломів гірських порід, тому землетрусу є частим явищем. Найбільші землетруси, зареєстровані в XX і в XXI столітті.
1908 : землетрус у Реджіо та місті Мессіна
1915 : землетрус у Марсика
1929 : землетрус у Болоньї
1932 : землетрус у Абруццо
1972 : землетрус у Анконі
1976 : землетрус у Фріулі
1990 : землетрус у Санта Лючія
1997 : землетрус у Умбрії і Марке
2002 : землетрус у Молізе
2009 : землетрус в Аквілі
Вулкани
В Італії є як діючі, так і згаслі вулкани. Серед них виділяють чотири найбільших:
1. Етна - найвищий діючий вулкан Європи - 3340 м. Він знаходиться на північному сході острова Сицилія, представляючи разом з іншими кратерами краєвид неймовірної краси, який відкривається з узбережжя регіону Калабрія. Вулкан є чинним.
2. Везувій - (1277 м) височить над Неаполем і затокою - цей пейзаж всесвітньо відомий. Найвідоміше виверження Везувію сталося в 79 р. н. е.., коли майже повністю під лавою і попелом виявилися Помпеї, Стабія, Геркуланум. Останній раз Везувій прокинувся в 1944 році, але фахівці заявляють, що надалі вулкан буде постійно активний і дуже небезпечний. На думку вчених, виверження, подібні тому, яке відбулося в 79 р. н. е.., відбуваються приблизно раз в 2 тис. років [джерело не вказано 574 дні].
3. Стромболі - діючий вулкан, утворює частина Ліпарськіх островів в Тірренське море.
4. Вулькано - ще один вулкан Ліпарськіх островів, знаходиться на острові з такою ж назвою.
Корисні копалини
В Італії велика різноманітність корисних копалин. Але родовища багатьох з них невеликі за запасами, розпорошені по території країни, нерідко залягають незручно для розробки. Так, в 1982 р. в країні була повністю припинено видобуток залізної руди, у тому числі і на острові Ельба (у ряді місць, але особливо в районі Каррари). За запасами інших видів сировини територія Італії бідна. У невеликій кількості зустрічається антрацит в області Валле-д'Аоста, колоїдні лігніти в Тоскані, торф і торфообразние лігніти. У Центральній Італії і Лігурії є невеликі родовища марганцю. Боксити, довгий час видобувається з карстових западин Апулії, зараз майже вичерпані. На острові Сицилія є запаси калійної і кам'яної солі, асфальту, бітуму.
Енергетичні ресурси Італії задовольняють потреби країни в енергії лише на 15%. У Сардинії, Тоскані, Умбрії, Калабрії є родовища бурого і низькоякісного кам'яного вугілля. Обмежені нафтові запаси на острові Сицилія, Паданской рівнині і на східному узбережжі Центральної Італії забезпечують менше 2% потреби Італії в нафті. Дуже важливі для економіки країни родовища природного газу Паданской рівнини і її підводного продовження - материкового шельфу Адріатичного моря. Природний газ виявлений в Північних, Центральних і Південних Апеннінах і на Сицилії.
У післявоєнні роки виявлені досить значні (для Італії) ресурси нафти - в Паданской низовини, в смузі альпійських передгір'їв, а також на острові Сицилія. Доповненням до них є бітумні сланці, на острові Сицилія в районі Рагуса, у Сан-Валентино в області Абруццо-е-Молізе, а також в районі Фрозіноне ( Лаціо).
Економіка
Джерела та література
Зовнішні посилання
