Шолудивий

Шолудивий, -а, -е. Паршивый. Шолудиве порося і в Петрівку змерзне. ' ШОЛУДИ́ВИЙ, а, е, розм.

1. Покритий коростою, струпами, з горбкуватою шкірою, облізлою шерстю; паршивий. Навколо не було ні душі. Тільки пробіг до дверей станції кондуктор та мале шолудиве собаченя зголодніло обнюхувало сміття на пероні (Олесь Досвітній, Вибр., 1959, 34); — Якщо й цього разу збрешу, тоді вже, як шолудиву кішку, — геть з хати! (Олесь Донченко, VI, 1957, 235); З усього господарства було в радгоспі лише кілька шолудивих, підібраних після фронту коненят (Олесь Гончар, Тронка, 1963, 97); // у знач. ім. шолудивий, вого, чол. Людина з лисиною або без волосся на голові. Полюбила чабана, Та й недоля моя! Я думала — кучерявий...В його чуба нема. Хоч є трошки, та не кучері, А вже мені шолудиві надокучили (Українські народні пісні, 2, 1965, 433); У нього совісті, як у шолудивого волосся (Українські народні прислів'я та приказки, 1963, 350); В мене було стілько худоби, як у шолудивого чуба (Ганна Барвінок, Опов.., 1902, 313); // Рідкий (про волосся). Рудувате, шолудиве волосся старанно спущене, хитромудро сплетене й переплетене (Юрій Збанацький, Малин. дзвін, 1958, 26); // рідко. З невеликою кількістю пелюсток (про квітку). — Чого ти оце так змарніла? Колись цвіла, як повна троянда, а тепер така стала, як рожа в'яла, як шолудива квітка (Нечуй-Левицький, VII, 1966, 192); // рідко. Порожній (про плід). — Щось неначе чи гнилі горіхи, чи шолудиві, чи що (Нечуй-Левицький, III, 1956, 113).

2. перен., зневажл. Дуже поганий; // Нікчемний, огидний (про людей). На радянсько-німецькому фронті шолудиві фашистські вояки не раз чухають п'ятами і раз у раз чухаються (Петро Козланюк, Щури.., 1956, 189); // Уживається як лайливе слово. — Ну, стій же ти, шолудивий бурсаче! — трясучи кулаком, промовив Жук (Панас Мирний, I, 1954, 332); [Риндичка:] В понеділок ваша сусіда, ота шолудива кішка, Гапка підщипана, та золила сорочки у жлукті. А я й присікалась до неї! (Марко Кропивницький, I, 1958, 502).