Чіпок
Чіпо́к, -пка, м. 1) Ум. отъ чіп. 2) = Чепець 1. Бреніють жіночі чіпки, чоловічі шапки. Г. Барв. 148. Ум. Чіпо́чок, чіпчик, чіпчичок. Глянь, Палазю, на поріг, несуть чіпчичок либонь твій. Грин. III. 548.
Чіпок-зменш. до чіп , те саме, що очі́пок. Обов'язковий головний убір заміжніх жінок у стародавній Україні. Розрізняють твердий очіпок — шився на зразок шапки, на підкладці — та м'який очіпок (чушка). який одягався під твердий очіпок, або використовувався як самостійний. Заміжня жінка знімала очіпок лише перед сном]. Повсякденний очіпок, у якому ходили в хаті і коло хати, виготовляли з дешевих матеріалів, тоді як святковий — з дорогих тканин (парчі, плису, тафти, шовку, оксамиту), куплених у місті. Бідніші жінки виготовляли святковий очіпок з полотна, яке рясно вишивали ґарусом.
М’який очіпок
М'які очіпки називали «чушка»(Київщина, Чернігівщина), «збірник»(Полтавщина),«зборник»(Черкащина), «капор»(Дніпропетровська та Кіровоградська області),«каптурчик»(Вінниччина), «ковпак», «чепець»(Волинь, Рівненщина, Тернопільщина),«капур»(Черкащина). Вони виконували функцію утримування волосся.
Збірник являв собою м'яку шапочку на підкладці, що стягувалась ззаду шнурком, щільно прилягала до голови, і волосся не вибивалось назовні.
М'які збірники шили переважно з недорогих тканин: полотна, сатину, ситцю, байки. Вони складались з обідка — смуги тканини, ширина якої визначалась місцевими традиціями, а довжина дорівнювала обхвату голови; і денця — часто округлого. Обідок пришивали до денця і стягували ззаду шнурком та зав'язували або застібали. Денце могли декорувати вишивкою, мереживом, складками тощо.
Крім наведеної форми у деяких місцевостях, зокрема на Лемківщині побутували зборники, що прилягали до голови, закривали скроні, вуха і волосся над чолом. Їх декорували спереду дрібним рясуванням та мереживом.
На заході України також зустрічалися м'які очіпки, в'язані з білих або кольорових льняних або конопляних ниток. В'язали їх технікою плетіння на кроснах.
Твердий очіпок
У XIX ст. на східній Україні поруч з м'якими очіпками-зборниками побутували очіпки, що мали твердий каркас.
Їх називали: «очіпок», «капор», «шоломок», «каптур».
Виготовлявся такий очіпок з купованої тканини (парчі, оксамиту, тафти, шовку)різноманітних кольорів (як однотонних, так і строкатих.) Для виготовлення очіпка використовувався шматок такої тканини, попередньо укріплений зі споду твердим папером і пришитими щільно одна до одної соломинками. Ця солома називалась кичкою.
Тверді очіпки мали різноманітну форму: круглі з обідком, однорогі з виступом над чолом, дворогі, гребенеподібні з виступом над чолом і потилицею.
Круглі очіпки мали високий обідок, який ззаду не зшивали, а пришивали до нього зав'язки.
Денце очіпка з двома гребенями було поділене посередині по горизонталі складкою-«перекладом», одна частина очіпка виступала над чолом, інша — над потилицею. Такі сідлоподібні очіпки з двома гребенями були відомі лише на східній Україні.
На Київщині і Полтавщині носили очіпки з двома рогами спереду.
Наш час
Наприкінці XIX — початку XX сторіччя очіпки уже виходили з ужитку. Жінки, що народились у перші роки XX століття пам'ятали, що очіпок був у мами, але власного не мали. У західних областях очіпок протримався до 30-х років, а у Карпатах та на Поліссі ще трохи довше. Як реліктовий, цей головний убір затримався по всій Україні до середини XX століття.
В наш час деякі народні майстри повертаються до виготовлення стилізованих очіпків.
