Фрела

Фрела, -ли, ж. = Флояра. Вх. Зн. 75.

Флоя́ра (від рум. fluier, можливо від лат. flabellum — «віяло») — український народний дерев'яний духовий інструмент. Різновид відкритої флейти, аналогічний тилинці, але має 6 ігрових отворів. Довжина флояри 60 см. Інші назви — флуяра, фуяра, фрілка, фрелка, флоярка, фреля, довбушинка, зубівка.

Виконавці супроводжують свою гру гудінням, яке створює бурдонний фон. У центральній Україні для малої флояри використовують терміни фрілка або зубівка.

Сучасні словники

Тлумачення слова у сучасних словниках

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 609.

ФЛОЯ́РА, ФЛОЄ́РА, и, ж. Басова сопілка-зубівка, майже метрової довжини, поширена на Гуцульщині. Дрімає береза, Заснула смерека, Чути лиш флояру Вівчарську здалека (Пісні та романси.., II, 1956, 166); І наплива з зелених полонин поміж смерек мелодія флояри (Сос., Солов. далі, 1957, 37).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 614.

флоя́ра = флоє́ра = фуя́ра (зменшено-пестливі — флоя́рочка, фуля́рка) — басова сопілка-зубівка, майже метрової довжини, поширена на Гуцульщині. Дрімає береза, Заснула смерека, Чути лиш флояру Вівчарську здалека (пісня); Як гуцула не любити, коли гуцул грає, На флоярці, на сопілці й на трембіті знає (коломийка); — Вийди завтра, я винесу флоярочку свою (Г. Хоткевич).

Назви музичних інструментів, співзвучні зі словом «флояра», зустрічаємо в рукописному словнику кінця XVI ст., упорядкованому С. М. Соловйовим, де в одному ряду перераховуються «сопль, сопель, пищалка, флетня, фуяра, дуда, сурма» та ін. Такий же перелік — у словнику П. Беринди (1627), а пізніше — в словнику П. Житецького, де «феяра» пояснюється як «сополь», «сопель».

Ілюстрації

Медіа

Фрела і літературі, піснях

Флояра оспівана в численних піснях гуцулів, лемків, бойків. В одній з них співається:

Ой піду я бички пасти,

На фуяру грати —

З тої гори високої

В село зазирати.

Одна з гуцульських легенд наділяє флояру чарівною силою. Коли люди були бідні і жили в оточенні багатих істот, — говориться в легенді, — Бог дав людині флояру. І досить було людині заграти, як за нею пішли вівці, а це вже багатство для гуцула...

"На камені, верхи, сидів «той», щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру. «Нема моїх кіз… Нема моїх кіз…» — розливалась жалем флояра. Та ось ріжки піднялись вгору, щоки надулись і розплющились очі. «Є мої кози… Є мої кози…» — заскакали радісно згуки…" — М. М. Коцюбинський «Тіні забутих предків»