Сердитися
Сердитися, -джуся, -дишся, гл. Сердиться. Сердилась баба на діда, а дід того не відав. Ном. № 3473.
Сучасні словники
СЕРДИТИСЯ, джуся, дишся, недок. Бути в стані гніву, роздратування; гніватися. — Тиха [Одарка], як те ягня. Ніколи не чув я од неї недоброго слова, ніколи вона навіть, не сердилась... (Нечуй-Левицький, I, 1956, 61); Мама дуже сердилась на такі непорядки (Панас Мирний, IV, 1955, 336); Я не серджусь на сестричку, Бо вона ще невеличка, Ще не зводиться на ноги, Лиш плазу в до порога (Михайло Стельмах, Живі огні, 1954, 10); Після вчорашнього вони ніби сердились одне на одного і працювали мовчка (Олесь Гончар, Тронка, 1963, 50); * Образно. Мало води в Сикавці. А що то тут бував, як ударять дощі, прибуде нараз хвиль із каламутного моря! Ото, мабуть, реве та грав, валить каміння вниз із -висоти, пінячися, сердячися (Гнат Хоткевич, II, 1966, 243).
Сердитися дути (надимати, копилити) губи (губу); (бути незадоволеним ким-небудь) мати (чути) жаль до кого, рідко; (безпідставно) лізти в пляшку; (потай) таїти (затаювати) зло на кого; мати серце на кого, проти кого; мати зуб (зуба) на кого, проти кого; гострити (точити) зуби на кого, рідко проти (супроти) кого; держати (тримати, носити) камінь за пазухою; гострити (точити) ніж на кого. Він морщить лоб, надимає губи, поглядає скоса на княжного двірського (Хижняк, Данило Галицький, 1958, с. 570); – Покажи вже, чого губи копилиш, – докинув Петро (Іщенко, Сусіди, 1969, с. 58); Свекруха лається… як скажеш що, то – й «дурна і неспособна», як мовчиш – то – «чого губу копилиш»? (Григоренко, Вибране, 1939, с. 197); Була дівка, як огірочок, а стала, немов черниця. Схудла, мовчить і до батька жаль має, А він чим винен? (Коцюбинський, 2, 1961, с. 34); Я чув жаль до себе, до вас, до матері (Кобилянська, 3, 1956, с. 22); Зрештою, сам собі винен, і нічого тепер лізти в пляшку (Гончар, 1, 1954, с. 343); Мала дівчина таку добру душу та лагідне серце, що за ті дрібниці ніколи й ні на кого довго зла не затаювала (Козаченко, Сальвія, 1959, с. ЗО); Загадали тоді на Січі в море йти, турків пужати, а козаки давно вже серце на султана мали за татар: скільки того ясиру перетягали бусурмани (Панч, 4, 1982, с. 21); Гнат і, мабуть, деякі з присутніх, може, отой композитор або отой поет з своїми булижниками, – всі вони мали на мене зуб за Вероніку (Загребельний, 4, 1980, с. 488); Пан Андрій… мав зуба на Кшивокольського за його завжди зухвалі й гвалтовні виступи (Хоткевич, Довбуш, 1965, с. 23); – На Полтавщину нема вороття. Там на мене управитель зуби гострить, закатує, бісів німчура (Кочура, Золота грамота, 1960, с. 437); – А мене теж, мабуть, не мине цюпа, бо банк уже точить на мене зуби, що не плачу довгів (Коцюбинський, 3, 1956, с. 280); – І пам’ятайте одно: хто держить камінь за пазухою, тому погано буде жити в нашому селі (Кучер, Трудна любов, 1960, с. 471); – Настя вчора якось сказала, що раніше з тобою гуляла, от я й вирішив поговорити… Навіщо камінь за пазухою тримати (Тарновський, День починався неспокійно, 1963, с. 238); – Значить, у тебе ще є щось проти мене? Не крийся… Скажи, не носи каменя за пазухою (Колесников, Однолюби, 1975, с. 165); Та ще Кошик чомусь гнівається на мене… Не помічав, щоб Віктор точив на тебе ніж (Автомонов, Коли розлучаються двоє, 1959, с. 584) Пор.: гніватися; образитися.
Ілюстрації
|
|
|
|
Медіа
. . .Див. також
https://www.slovnyk.ua/index.php?swrd=%D1%81%D0%B5%D1%80%D0%B4%D0%B8%D1%82%D0%B8%D1%81%D1%8F+
Цікаво знати
Синоніми до слова СЕРДИТИСЯ: гніватися, злитися, злоститися, злостувати, злобувати, (дуже) лютитися, лютувати, лютіти, (з піною в роті) пінитися, о. важким духом дихати, мати серце на кого, сипати вогнем, д. мати жаль на кого.
Джерела та література
Словник української мови: в 11 томах. — Том 11, 1980. — Стор. 39. Словарь української мови / Упор. з дод. влас. матеріалу Б. Грінченко : в 4-х т. — К. : Вид-во Академії наук Української РСР, 1958. Том 2, ст. 572. Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 39. Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 391.
