Остарбайтер (портретний нарис)

Виробнича практи

Оцінка викладача

Український остарбайтер в сучасних реаліях Ще десятки років тому українці масово опинялись на німецькій примусовій роботі. Так само і сучасний остарбайтер виїжджає за кордон задля працевлаштування, більшої зарплатні, втікає від українських реалій і проблем. І хоч зараз він непідвладний німецькій владі, рішення покинути батьківщину тісно межує між вільним вибором і примусом. Причиною цього стає далеко не найкраще життя, омріяна робота чи можливість забезпечити себе і свою сім’ю. Він з Чернівців і вирішує поїхати до Португалії, щоб заробити гроші на масштабний проект – зведення будинку. За фахом він економіст, закінчив вищий навчальний заклад. Після університету працював в одному з банків. Тих коштів, які він отримував, було абсолютно недостатньо, аби мати хоча б якусь впевненість у завтрашньому дні, не кажучи вже про вирішення матеріальних проблем. А працював він не в найгіршому місці. Попри серйозний стимул, в своєму рішенні він все ж таки сумнівається. Це складний крок, що приводить до різких змін в житті. Найважче – вийти із зони комфорту. Він планує затриматись на рік-два, але вже здогадується, що повернеться пізніше. З досвіду знайомих знає, що повертатись важко. Як і більшість українців, він їде за туристичною візою, але згодом залишиться, коли спливе її термін. Перший день в незнайомій країні йому запам’ятається надовго. Тут українці переважно знімають житло в соціальних районах – дешевше. Таксі привозить його в один із таких районів, і саме в цей момент тут поліція проводить спецоперацію по боротьбі з наркотиками. Стоять люди під стінами, з руками за головою, із широко розставленими ногами, поліція з автоматами. Перше, що він подумав, коли приїхав: «Куди мене занесло?». Подібного в Україні він не бачив, і це шокує. Йому пощастило влаштуватись на роботу більш-менш неважку і з високим рівнем зарплати, якщо порівнювати з українськими заробітками. І хоч 10 годин важкої праці на будівництві не назвеш легкими, він задоволений тим, що є. Могло ж бути гірше. Колеги всі з України, бо ж так і виїжджали такою собі міні-групкою з однаковими інтересами і цілями. Ще з самого початку знали, куди і до кого їдуть. «Добре, що хоч поговорити є з ким на рідній мові», – думає він часто. Без ностальгії за батьківщиною тут не обходиться. До заробітчан з України там ставляться добре, але бувають нюанси. Гірше стає, коли він згодом вивчає мову і стає зрозумілим все, що кажуть про нього інші люди, місцеві, роботодавець. На вивчення португальської в нього пішло десь три роки. Саме стільки вистачило, щоб пройти період адаптації і вільно спілкуватись. Втомлений від постійного запаху цементу і пилюки в дихальних шляхах, він повертається додому після заходу сонця. Живе в квартирі, де мешкає ще три чоловіки, бо так дешевше і виходить більше відкладати зароблених коштів. Про сусідів майже нічого не знає, адже повертається вже тоді, коли вони сплять, а на вихідних їх майже не буває вдома. Кожен живе своїм життям. І це його повністю влаштовує. Хоч якась випадає нагода побути на самоті, зібратись з думками і відпочити. Хтось назве це самотністю, але для нього – це свобода. Спілкування з сім’єю лише раз в тиждень, у неділю. Інтернет тут дороге задоволення, тому доводиться телефонувати за гроші, яких вистачає ненадовго. «Ну а що ж робити?», – промовляє він сам до себе і йде відпочивати. Бо ж завтра початок нового важкого трудового тижня, після якого буде чергова довгоочікувана телефонна розмова з дітьми. Фінансова криза вдарила по економіці Португалії, а в спину українським заробітчанам почали дихати вихідці з інших країн, які готові заробляти менше. Йому пропонують меншу зарплатню за ту ж саму роботу. Ось і причина повернутись додому, вперше за 10 років. За ці 10 років він змінюється, звикає до стабільності, захищеності та впевненості в завтрашньому дні. Це змінює його психологічний стан. Він починає цікавитися чимось ще, жити наступними бажаннями, з’являються інші цінності. Чи кращі вони, чи гірші – важко сказати, він не готовий робити такі висновки, але так відбувається. Він здогадувався, що буде непросто заново адаптуватись до українських реалій життя. Перше, що його вражає – все в чорному кольорі, порівняно з Європою. На пішохідному переході його вже не пропускають, натомість збиває тролейбус і водій починає обурюватись щодо неправильних дій пішохода. Думає: «А там мені б заплатили 6000 євро і ще й на реабілітацію відправили б». Він починає розуміти, що за час його відсутності життя склалося геть інакше, ніж можна було уявляти. Порівняно з жителями Португалії, українці йому здаються постійно пригніченими і максимально напруженими. Найгіркіше – це те, що сім’я виживала без нього. Після повернення начебто знову потрібно знайомитись з дружиною, дітьми, які за 10 років виросли вище батька. Відчуття, що він їх зовсім не знає. За час перебування на чужині йому вдалось назбирати коштів на омріяний будинок. Але живе він там тепер лише з дружиною – за час його відсутності діти виросли, створили свої сім’ї і переїхали. А утримувати красивий, але великий будинок площею 170 квадратних метрів удвох виявилося надто дорого. Отож він із дружиною змушений жити кожну зиму в старенькій батьківській хаті. Опалювати новий будинок на українську зарплатню їм виявляється не по кишені. Його тепер завжди турбують внутрішні докори того, що поїхав і залишив країну, що покинув сім’ю і пропустив найкращі роки своїх дітей. Але вже пізно про щось шкодувати і нереально змінити минуле. Життя продовжується, з’являються нові бажання, які не здійсниш українськими зарплатами. І вже через 2 роки він змушений сісти на рейс Україна-Польща, щоб почати нову спробу змінити життя до кращого.