Огида
Огида, -ди, ж. 1) Мерзость, гадость. Лукаш. 148. Вийди, паноньку, до нас, викуп сі вінець у нас... Бо як не вийдеш до нас, не викупиш вінця у нас, до корчми понесемо, горівки нап’ємо, занесемо до жида, буде, пане, огида. Лукаш. 148. Що у людей високе, те огида перед Богом. Єв. Л. XVI. 15. 2) Отвращеніе, омерзеніе. Аж огида дивитися, таке погане. 3) Противный человѣкъ. Лучче б мені, моя мати, гірку редьку їсти, як ледачу жуінку мати, що гидко й присісти. Пошов би я поміж люде, чи Богу молиться, як здумаю про огиду, забуду й хреститься. Грин. III. 569.
Сучасні словники
ОГИ́ДА, и, жін. Почуття відрази в поєднанні з гидливістю. Я походив між ятками, наче на злість собі, повний того нового чуття огиди, що все в мені зростало (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 361); Громада жахається. Дехто одвертається, дехто спльовує, з огидою (Леся Українка, III, 1952, 73); Перед ним стояла майже повна склянка горілки.. Микола, переборюючи огиду, випив до дна (Дмитро Ткач, Плем'я.., 1961, 217).
ГИДЛИ́ВІСТЬ, вості, жін. Абстр. ім. до гидливий. Все зле і гидке, що затаюється в чоловічій душі на самому дні, спливло наверх, знялося: і гидливість, і ненависть, і ще щось, чого Христя через хвилину сама злякалася (Панас Мирний, III, 1954, 100); Тасі стало прикро, у неї з'явився дивний настрій — суміш співчуття й гидливості (Любомир Дмитерко, Розлука. 1957, 142); Настя, забувши свою гидливість, обіймає і цілує зморщене, спалене сонцем обличчя (Зінаїда Тулуб, Людолови, II, 1957, 20).
ГИДЛИ́ВИЙ, а, е. Який відчуває огиду до кого-, чого-небудь. Йому стало гидко й противно, бо він був гидливий зроду (Нечуй-Левицький, IV, 1956, 334);
// Який виражає огиду. Слизькі холодні руки фельдфебелеві ковзались по тілу. Пересмикувала гидлива дріж (Василь Козаченко, Золота грамота, 1939, 5); Гидливий рух Потоцького не уникнув його [Юстовського] пильних очей (Зінаїда Тулуб, Людолови, I, 1957, 101).
Джерела та література
Словник української мови: в 11 томах. — Том 2, 1971. — Стор. 60.
Словник української мови: в 11 томах. — Том 5, 1974. — Стор. 613.
