Обряд

Обря́д, -ду, м. Обрядъ. Чумакування що? Се не козацтво, у чумаків тільки обряд козацький. Г. Барв. 142.==Сучасні словники==

ОБРЯ́Д

, у, чол. Сукупність установлених звичаєм дій, пов'язаних з побутовими традиціями або з виконанням релігійних настанов. З якимось священним трепетом підкладала Маруся вогонь. Таїнство обряду захоплювало (Гнат Хоткевич, II, 1960, 20); Настрій, що оповив нашу кімнату, скоріше підходив би під похоронний, ніж весільний обряд (Ірина Вільде, На порозі, 1955, 115); Впровадження нових громадських, родинних обрядів і свят — це.. боротьба за нову людину, її світле майбутнє (Народна творчість та етнографія, 1, 1967, 109); // заст. Сукупність установлених церквою культових дій. Він причепився до священика, що хоче перейти на латинський обряд, говорив, що його батько чи дід був латинником, зайшов в Карпати з Мінської губернії й тут прийняв унію (Нечуй-Левицький, II, 1950, 407). 2. заст. Церемонія. Послів кликнули до громади, І, виповнивши всі обряди, Латин прорек такий приказ (Іван Котляревський, I, 1952, 274); В означеній годині розпочався обряд відслонення пам'ятника (Наталія Кобринська, Вибр., 1954, 180).

"Словопедія"

ОБРЯД літургія певної Церкви, визначений спосіб її виконання, пов'язаний із власною мовою, законодавством та ієрархічною структурою; о. відображає специфіку певної літургії; в Католицькій Церкві існують споріднені лат. (зх.), вірменська, а також візантійська літургії; в православ'ї о. візантійський (насамперед грец. і церковнослов'янською мовами).

ОБРЯД

— колективні символічні дії, здійснювані з нагоди найважливіших подій у житті людини, сім'ї, колективу.

ОБРЯД

Переклад на англійська: rite Автоматичний переклад: ritual

обряд

Существительное м. 1. rite поминальныеобряды — funeral rites, last rites2 2. ceremony традиционный обряд — traditional ceremony2 • совершать церковный обряд — church2 религиозные обряды — devotions2

Ілюстрації

Медіа

https://www.youtube.com/watch?v=UeGeXkm1qoA

https://www.youtube.com/watch?v=bqwgkEay_xI

Цікаві факти

Про весільний обряд

Створення сім'ї, продовження роду – це, мабуть, одне з найважливіших завдань людини на землі, тому ухвалення рішення про вступ до шлюбу – одне з найважливіших в житті будь-якої людини. Людьми рухає бажання сумісно будувати своє майбутнє, йти по життю поряд. На жаль, в сучасному суспільстві багато традицій старовинного і стародавнього обряду, що складається з декількох етапів, вінцем якого було весілля, втрачені. Поступово відроджується лише традиція вінчання в церкві, тобто укладення церковного шлюбу, а не тільки цивільної реєстрації в РАЦСі. Весільний обряд, мабуть, є другою за важливістю після народження подією в житті кожної людини. І відсвяткувати його хочеться відповідним чином.

Весільний обряд в історії країн світу

Знайомство В старі часи фатальне питання "Ну де ж познайомитися?" вирішувався вельми просто. Існували певні місця (для кожного стану свої), де молоді люди могли вибрати собі майбутню дружину. Городяни – вихідці з сіл обирали собі наречених на ігрищах, які влаштовувалися в недільні дні на заставах і пустках. У старовинних російських містах облюбовували наречених на хресних ходах. Для цього дівчат на виданні одягали в кращі наряди і у супроводі надійних родичок вели у відомий день на умовне місце. У міщанському міському середовищі в неділю влаштовувалися вечірки. На них співали під гітару або гармонію романси, грали в захоплюючі ігри – флірт квітів, фарби, телефон і т.п. і танцювали польку, кадриль і краков'як. На вечорах панувала вельми лірична атмосфера. У культурнішому середовищі влаштовувалися домашні вечори. На них танцювали під фортепіано вальси і кадриль, також співалися романси, але вже романтичні, більш художні. Правила пристойності дотримувалися більш строго, ніж на вечірках. У дворянських і багатих купецьких сім'ях дівчат з певного віку вивозили на танцювальні вечори і бали, сезон яких відкривався з жовтня. Самим благодатним місцем для знайомства і сватання вважалася столиця, куди восени звозилися дівчата.

Сватання "Вибирай не наречену, а сваху" - свідчить народне прислів'я, а це означає, що до процесу сватання відносилися раніше дуже серйозно. Дійсно, майстерна, спритна сваха деколи краще за жениха і наречену знала, що саме підійде кожному. Ділилися свахи на дві категорії: свахи по пристрасті до весіллів і влаштування чужих доль і професійні свахи.

У обов'язки свах входило не тільки зробити само сватання, але і провести попередню розвідку, довідатися яке придане дається за нареченою, в чому воно полягає: чи в платтях, грошах, вотчині і т.п. Питання про весілля вирішували того ж дня, не удаючись ні до яких іносказань і поетичних прийомів. У випадку позитивному батьки нареченої і сваха тричі обходили навколо столу, хрестилися на образи і, розлучаючись, відразу ж домовлялися про оглядини. При вдалому сватанні стороні жениха вручався розпис приданого, що включає доскональні відомості про те, яка за нареченою обіцяна нерухомість, а також срібло, золото, ювелірні прикраси, меблі, одяг, постільна білизна. Якщо сватання виявлялося успішним, після обговорення розпису приданого зазвичай через тиждень призначалися оглядини.

Оглядини Оглядини проходили в будинку нареченої, але, траплялося, і на гуляннях, в театрі. Коли відбувалися вони в будинку нареченої, жених з батьками і свахою їхали не прямим шляхом, а заїжджали далі і робили круг – по звичаю, "заплутували справу". У купецькому і заможному міщанському середовищі оглядини могли тягнутися не один тиждень, причиною чому були спори про розмір приданого. На оглядинах зберігся старовинний звичай, за яким жених і його батьки виходили на крильце обмінятися думками. У дворян в день оглядин влаштовувався званий обід і ніякого торгу через придане цього дня не велося.

Опис приданого включався батьком нареченої в шлюбний контракт, на який можна було або погодитися, або ні. Звичайним ритуалом для всіх станів був сумісний молебень двох сімей і круговий обхід столу. Змовини День змовин призначався батьками нареченої. Батьки жениха, сам жених і близькі родичі приїжджали до них в будинок. Гостей з почестями приймали, кланялися один одному до землі і усаджували на почесні місця під божницею. Потім батько або родич жениха говорив про причину приїзду, а батьки нареченої відповідали, що приїзду цьому раді, після чого писався рядний запис, де означалось, що обидві сторони вирішили: у такий-то час жених зобов'язувався узяти за себе таку-то, а родичі її повинні видати і дати за нею таке-то придане.

При змові наречена не була присутня, але після закінчення хто-небудь з її близьких родичок приносив женихові і його супроводжуючим від імені нареченої подарунки. Від змови до весілля, який би тривалий не був термін, жених нареченої не бачив. Терміни ж були різні, залежно від обставин. Іноді весілля здійснювалося і через тиждень, а деколи між змовою і вінчанням проходило декілька місяців. Пізніше цей звичай не бачити наречену зник, навпаки, саме після змовин жених вже міг приїжджати до нареченої так часто, як захоче. До змовин він мав право бачити свою суджену тільки під час оглядин. Змовини зазвичай супроводжувалися святкуванням. У купецькому і міщанському середовищі цього дня відбувалося офіційне знайомство батьків жениха і нареченої, після чого здійснювалося благословення. У купецьких сім'ях наречену і жениха благословляв священик. У середніх шарах влаштовувалася вечірка. У багатих будинках по такому випадку давався бал з пригощанням. Окрім родичів і друзів, на змовини обов'язково запрошувалися почесні і впливові члени міського світського суспільства. Батько представляв наречених і оголошував про змовини, після чого всі присутні по черзі, за ступенем знатності, підходили з офіційними поздоровленнями.

Втім, змовини могли бути і зовсім скромними, "домашніми" без присутності гостей. Батьки або запрошений священик благословляли наречених іконою і сім'ї обмінювалися хлібом-сіллю. Батьки наречених відмірювали один одному сім поясних уклонів і називали день весілля. Прийнято було у всіх станів: в день змовин жених дарував нареченій кільце з коштовним каменем. На другий день після змовин здійснювався обряд вручення нареченій ікон, які разом з її приданим ввозилися в будинок жениха. І, нарешті, після виконання численних передвесільних обрядів, ініціатива переходила в руки служителів церкви, обов'язком яких було освятити союз Весілля В день весілля, за звичаєм, жених до вінчання не повинен був бачити наречену, але посилав їй шкатулку, в якій, як повелося, покоїлася фата, воскові квіти, вінчальні свічки, обручки – якщо ними не обмінялися при змовинах. Після принесення шкатулки починалася підготовка нареченої до вінця. Це робила тітка нареченої, вона ж і причісувала. Плаття – зазвичай шовкове з білого шовку, в крайньому випадку – будь-якого кольору, окрім чорного. Фата – довга і широка. Головний убір – вінок з квітів померанцю і віток мирти. Взував наречену "весільний отрок" - молодший брат або інший родич. Він же і подавав їй на весільному підносі фату і рукавички, проводжав до весільної карети і ніс шлейф. Жених військовий одягався в парадний мундир, штатський – в чорну фрачну пару з білою краваткою і білими рукавичками.

Час вінчання призначався від опівдня до 5 годин вечора, якщо передбачався святковий обід, і від 7 до 9 вечора, якщо такого не було. Для вінчання вибирався частіше храм в приході жениха або нареченої, але не обов'язково. За традицією, в церкву жених і наречена приїжджали порізно. Жених приїжджав раніше і чекав з боярами наречену біля входу. Бояри тримали під час вінчання над подружжям вінці, управляли всіма ритуалами, вели весільне гуляння.

Отримавши звістку про прибуття жениха в церкву, наречена усаджувалася в екіпаж разом зі свахою, дівчатами-провожатками і хлопчиком, якому призначено нести перед нареченими свічу, коли вони тричі обходять аналой. Після приїзду в церкву наречена ставала ліворуч від жениха і звільняла праву руку від рукавички, те саме проробляв і жених. Священик відводив їх на вінчальне місце. Родичі і знайомі з боку жениха ставали справа. Вінчання Вінчання у слов'ян в дохристиянський період проводилося зазвичай або навесні, або восени на тлі природи. Жених з нареченою у супроводі молоді йшли на луг або лісову поляну. Там на них надягали пишні вінки з квітів, водили хороводи навколо прикрашеної стрічками берези, співали обрядові пісні і влаштовували веселі ігри. Сам обряд одруження полягав в тому, що жениха і наречену водили навколо дуба, ялини або куща, про що і говорить приказка, що збереглася до наших днів: "обручається, навколо вербового куща вінчається".

З приходом християнства народне вінчання було замінене церковним - церемонією укладення шлюбу за обрядом православної церкви. З часів Петра I до березня 1917 р. для всіх православних жителів Російської імперії вважався дійсним лише шлюб, укладений шляхом вінчання. Вінчання завжди проходило в храмі. Вінчання не може мати місця під час поста, напередодні пісних днів і деяких релігійних свят. Обряд вінчання складається із заручення і власне вінчання. Під час заручення священик питає наречених про їх добровільну згоду одружитися і надягає їм освячені кільця. Під час вінчання звучать співи церковного хору, священик благословляє загальну чашу, а потім молоді триразово куштують з неї вино. Священний покрив і вінці покладаються на голови жениха і нареченої, священик сполучає їх руки і триразово обводить навколо аналоя, потім молоді обмінюються обручками. Поки йшло вінчання, весільний потяг (вже єдиний) прикрашали стрічками, квітами і дзвіночками.

Весільний потяг, дзвенячи дзвіночками і засипаючи мостові пелюстками, спочатку проїздив по центральних вулицях, потім об'їжджав місто по кругу, і лише після цього прямував в будинок, де повинні були відбутися бал або вечірка з весільним столом. У якому б приміщенні не відбувалося весільне торжество, молодих, що повернулися з церкви, зустрічали батьки жениха. Батько тримав образ, а матір – коровай хліба і срібну сільницю. Молоді за звичаєм кланялися, приймали благословення і тричі цілували по черзі батька і матір. Після закінчення церемонії лунала музика. Гостей пригощали "ігристим" вином і пряником, а гості, у свою чергу, одаровували молодих, складаючи подарунки на піднос. На піднос ставили три судини – з вином, медом і брагою. Тому, хто підходив з подарунком, наречений наливав в келих помалу з кожного.

Весільний бенкет корінням йде в глибоку старовину. Починав гуляння найпочесніший гість – "весільний генерал", який повинен був підняти перший тост наречених і крикнути: "Гірко!". На другий день весілля городяни звали тільки близьких родичів, і на обіді другого дня наречений робив своїй новій рідні подарунки. Після весілля починалося так званий візитний тиждень. У цей тиждень етикет наказував молодим їздити до рідних і знайомих з офіційними 15-хвилинними візитами, а також щоденно приймати гостей, що хотіли їх привітати. По такому приводу влаштовувалося традиційне пригощання – чай зі всілякими солодощами і десерт. Візитним тижнем закінчувався цикл міського весілля.