Мисливство

Мисливство, -ва, с. Охота на звѣрей.

Сучасні словники

Словник української мови Академічний тлумачний словник (1970—1980)

МИСЛИ́ВСТВО, а, сер. Добування диких звірів і птахів з метою використання їх м'яса, хутра і т. ін. Грузд, господар хатини, був з підкарпатського села і жив з мисливства (Віталій Петльований, Хотинці, 1949, 140); У степовій та лісостеповій смугах населення переходило від мисливства до приручення тварин, а від збирання — до землеробства

"Словопедія" 

МИСЛИВСТВО галузь діяльності людини; добування диких тварин і птахів згідно з потребами національної економіки та охорони природи; промислове м., спортивно-любительське м., наукове м.

УКРЛІТ.ORG_Cловник

мисли́вство — добування диких звірів і птахів з метою використання м’яса, хутра і т. ін.; полювання як давній споконвічний промисел предків звався раніше лове́цтвом, ло́вами (бо дичину перев. ловили різними способами; місце, де це робили, називали ло́вищем, а мис­ливців — ловця́ми:звідси переосмислені вислови «На ловця і звір біжить»; «Старий ловець двоногих овець»); предметами ловів у княжі часи були дикі коні, бобри, тури, вепри, ведмеді, лисиці, рисі, вовки, зайці, видри, соболі, білки та ін.; у XVI – XVIIIст. існувало як традиційне заняття українців для добування (полювання) дичини; на кінець XIXст. і пізніше набуло спортивних рис; у весільному об­ряді свати удають із себе ловців, звіроловів, мисливців, а молода фігурує як дорогий звір — куниця, що є відгомоном умикання моло­дої з її роду.

Іноземні словники

українська-англійська Словник

hunting

ЯНДЕКС словари

Существительное с 1.охота

Ілюстрації

Цікаві факти

Мисливство

Витоки мисливства сягають в Україні вже епохи палеоліту, коли полювали на мамонта, оленя, мускусного бика, дикого кабана й інших звірів. З розвитком хліборобства і придомного скотарства частка м'яса диких тварин і птахів у харчовому раціоні тутешніх жителів поступово зменшувалася, як і продукції цього заняття — шкіри, хутра, костей, рогу, сухожилля. І все-таки зазначена продукція мисливства не втрачала свого значення у господарстві українців до початку XX ст. У період Київської держави і Середньовіччя загалом значних масштабів набуло полювання на хутрових звірів, оскільки оброк хутром становив тоді одну з важливих натуральних повинностей селян. У княжу добу, поряд з гривнею, хутро виконувало навіть функцію грошей. З того ж часу мисливство регламентувалося нормами кодифікованого законодавства. В цьому сенсі особливо важливе значення мала "Устава на волоки" (1557) — законодавчий акт, деякі статті якого визначали певні об'єкти, засоби і способи полювання, права власників лісових масивів та обов'язки мисливців тощо. Фауна України завжди була насичена великою кількістю диких тварин і птахів. До XVI ст. тут ще водилися стада таких рідкісних звірів, як тур, зубр і дикий кінь (кулан), а до XVIII ст. — численні стада лося, оленя, козулі, дикого кабана, сайгака, зграї вовків та ін. Дикі коні зникли на території Південної України в середині XIX ст., а сайгаки — наприкінці XIX ст. Українські етнічні землі були багатими також на куниць, борсуків, бобрів, лебедів, гусей, качок, куріпок, перепелів, глухарів, рябчиків та ін. З початком розвитку феодалізму обмежилося полювання простолюдина на бобрів, куниць, а вже з XVI ст., коли більшість мисливських угідь стала власністю феодалів, селяни позбавлялися права полювати на диких звірів багатьох інших видів. Мисливство посідало чільне місце серед промислів козацтва. На землях Запорозької Січі існували навіть мисливські гурти. Вони полювали на диких тварин — тарпанів, козуль, оленів, бобрів, видр, лисиць. Хутро і шкіру від цього промислу козаки використовували для виготовлення свого одягу або продавали їх на місцевих ринках. Незважаючи на заборону, продовжували займатися мисливством (у вільний від польових робіт час) українські селяни, насамперед Полісся і Східних Карпат. Заняття місцевим населенням мисливством грунтувалося передовсім на його глибокій обізнаності з повадками звірів і птахів, на орієнтації людини в довкіллі тощо. Сформовані впродовж тисячоліть стереотипи про тваринний світ зумовили різні способи (засаду, облаву, вистежування, переслідування, підманювання), форми (активну і пасивну) та характер (колективний та індивідуальний) промислу. В глибоку давнину найчастіше полювали на звірів колективно, застосовуючи для цього засаду, облаву і переслідування. Зокрема, тварину заганяли над обрив, звідки вона падала вниз, в ущелину або до заздалегідь підготовленої ями-пастки, де її добивали камінням, кілками чи списами з крем'яними або кістяними наконечниками. Винайдення в добу мезоліту лука і стріли з крем'яним (кістяним) наконечником дало змогу полювати на відстані. Поступово технічні засоби мисливства удосконалювалися, а водночас і народні методи самого заняття, причому чимало первісних пристосувань полювання залежало безпосередньо від конкретної мети мисливця, видів звірів і птахів, що стали об'єктом його уваги, та інших факторів. Крім того, активну форму мисливства все більше і більше витісняла пасивна, а колективне полювання — індивідуальне. Поширенню індивідуального мисливства особливо сприяло офіційне середньовічне законодавство, яке різко обмежило можливості селян займатися цим видом діяльності; запастися додатковими припасами їжі, хутром і шкірою вони могли лише внаслідок нелегального полювання, використовуючи для цього різні, приховані від стороннього ока, пастки, сітки тощо. Натомість колективне мисливство застосовувалося в зазначений період переважно у двох випадках: як розвага, влаштована багатими землевласниками; при організації облави на вовків та інших хижих звірів, котрі завдавали шкоди господарству населення того чи іншого краю. В XIX ст. і 30-х роках XX ст. українці полювали переважно з метою добування для власних потреб м'яса, хутра і шкіри, а також задля захисту своїх сільськогосподарських угідь, домашньої худоби від хижаків і шкідників. Об'єктами мисливства були ведмеді, вовки, рисі, дикі кабани, лосі, олені, козулі, лисиці, куниці, зайці, видри, борсуки, різні гризуни, качки, гуски, куріпки, перепілки, глухарі, дрофи та ін. Вид фауни, мета і спосіб заняття, набуті впродовж віків мисливський досвід і знання визначали й основні технічні засоби, які застосовували українські селяни. Причому кожен з таких мисливських засобів вирізнявся певними конструктивно-технологічними особливостями і принципами дії, що залежали від його конкретного функціонального призначення. При полюванні на вовків, ведмедів, диких кабанів, оленів, інших парнокопитних використовувалися насамперед різні самоловні пристрої, серед яких одними з найдавніших за походженням були ями-пастки ("сліпі ями", "вовчі доли", "западниці", "теліші") завглибшки 1,6—2 м кожна. Викопували яму-пастку переважно на лісових стежках і перехрестях доріг, а зверху її накривали спеціальною дерев'яною кришкою, що оберталася навколо своєї осі, завдяки стаціонарно закріпленої по центру неї поперечки-палиці, кінці якої примощували на краях ями. Цю кришку мисливці маскували хмизом, травою, листям тощо. Інколи у дно пастки ще закопували один або кілька загострених доверху паль. У минулому на теренах Полісся широко побутувала "вовківня" ("самолов") у формі спіралеподібного лабіринта. Його основу становили масивні кілки, переплетені лозовими, ліщиновими чи інших порід дерева гілками і прутами. За напрямком руху в цьому переплетенні кріпили гнучкі дубові палиці зі загостреними кінцями. Всередину пастки мисливці поміщали принаду для хижака — порося, козеня чи ягня. При наближенні до неї спіралеподібний лабіринт поступово звужувався, а дубові палиці все більше затискали вовка з боків. Якщо хижак пробував задкувати до виходу, то палиці боляче впиналися в його тіло, внаслідок чого він і ставав здобиччю мисливця. У Східних Карпатах на вовків і ведмедів влаштовували в глибині лісу "слупу". Це була складна за конструкцією мисливська пастка. Основу конструкції її становили два закопані у землю дерев'яні стовпи ("сохи"), кожний з яких закінчувався у верху натуральною розвилкою. Між цими сохами примощували і закріплювали спеціальними засобами та способами кілька важких колод. Тут прив'язували для звіра принаду. Намагаючись дістати цю приманку, вовк чи ведмідь зрушував з місця один з важливих елементів пастки — "сторожа", у зв'язку з чим порушувалася система конструкції зведеної "слупи" і її верхні колоди падали, водночас придавлюючи хижака до землі. Віддавна в Україні застосовувалися примітивні мисливські механізми на зразок капканів. Зокрема, на теренах Полісся на лосів полювали за допомогою "ступи", яку виготовляли із куска звичайного дерева-кругляка. Точніше, в торці заготівки видовбували наскрізний шишкоподібний отвір, а саму пастку ставили на заболочених стежках, якими переходили лосі. Ступивши ногою в "ступу" та намагаючись звільнитися від неї, лось застрягав у болоті. Дещо складнішу конструкцію мала "ступиця" — пастка-капкан, за допомогою чого поліщуки та українці Східних Карпат полювали на вовків і лисиць, зайців і куниць та інших звірів. Виготовляли цей пристрій із дерев'яного бруска, де видовбували поздовжній отвір човнико-подібної форми. З обох боків цього отвору примощували по одному пружному прутику із ліщини, а між ними — дві рухомі клепки із "сторожами". Всі названі деталі відповідного пристрою сполучалися разом лише за допомогою двох шпунтів і чотирьох кілочків, які вставляли у продовбані в бруску дірки. Наступивши на "сторожі" пристрою, клепки стискалися, защемлювали ногу звіра, і він ставав легкою здобиччю мисливця. У XX ст. такі та інші види примітивних засобів мисливства повсюдно витіснили залізні капкани саморобного (ковальського) і фабричного виробництва, які були різних розмірів і з різною силою пружності механізму защеплення: на ведмедя і вовка, оленя і козулю, дрібніших звірів. Відомо також, що в Україні металеві капкани застосовувалися вже в добу Середньовіччя. У писемних пам'ятках того часу вони фігурують як "заліза". Хутрових звірів і птахів часто ловили за допомогою сіток і петель ("сильця", "сідла"). Залежно від конкретного призначення петлі виготовляли зі шкіри і ниток певної товщини, а також із кінського волоса, а з XX ст. — із металевого дроту. За принципом дії "сильця" були двох видів — на "одушення" та "підрив". У першому випадку звір сам затягував розставлену на лісовій стежці петлю пастки. Натомість "сильце" другого виду обов'язково прив'язували до пригнутого майже до самої землі молодого пружного дерева, попередньо закріпивши його верхівку кілком або іншим засобом. Ступивши ногою у петлю цієї пастки, звір, намагаючись вирватися з неї, зрушував систему кріплення дерева й останнє випрямлялося, піднімаючи водночас і здобич над землею. Сітки були самоловними, тобто такими, в яких звірина сама запутувалась, і підривні, коли, потягнувши за шнур, мисливці накривали нею тваринку чи птицю, що потрапила в пастку, або стягували краї цієї сітки. Наприкінці XVIII ст. мисливці почали застосовувати спеціальні рушниці з витим і висвердленим стволами, що мали різні назви — "крем'янка", "кріс", "шомполка", "одностволка", "двостволка", "курківка", "безкурківка". Шомполку з крем'яними запалами використовували сільські полювальники аж до початку XX ст. Борсуків і лисиць також викурювали з їхніх нір або останні розкопували. Допоміжними засобами при полюванні на звірину українським мисливцям часто слугували приваблюючі засоби, так звані вабики ("роги", "ріжки", "дудки", "пищики" та ін.) кількох видів, за допомогою яких вони імітували голос тієї чи іншої дикої тварини, приманюючи її відповідним способом до себе. Найдавніший метод підманювання звірів і птахів полягав у вмінні імітувати їхні звуки. До архаїчних за походженням компонентів традиційного полювання належали також різні форми маскування мисливця. Зокрема, з цією метою в минулому широко застосовували шкури диких тварин і зелені гілки дерев, траву тощо. На жаль, у наш час в Україні деякі види промислових звірів уже повністю знишені, а багато з них перебувають на межі зникнення. Щоправда, держава вживає певні заходи, спрямовані на збереження й охорону тваринного світу. В цьому плані важлива роль належить передовсім природним заповідникам. Набутком історії стала тепер і більшість методів та засобів традиційного полювання.