Мисленька

Ми́сленька, -ки, ж. Ум. отъ мисль.

Сучасні словники

Ми́слення — процес перетворення фактів, інформації, емоцій тощо у цілісне і впорядковане знання. Мислення є фундаментальною властивістю людини, і через цю фундаментальність йому важко дати означення, спираючись на простіші поняття. Консенсусу щодо того, як визначити та розуміти мислення немає.

Діалектичний матеріалізм, використовуючи ленінську теорію відображення, визначає мислення як процес опосередкованого й узагальненого відображення у мозку людини предметів об'єктивної дійсності в їхніх істотних властивостях, зв'язках і відношеннях, в результаті якого формується інтелект особистості.

Розуміння мислення, його фізичних та метафізчних аспектів: зародження, функціонування, було й залишається метою різних академічних дисциплін: лінгвістики, філософії, психології, нейронауки, досліджень в області штучного інтелекту, біології, соціології, когнітивної науки.

Поняття «мислення» в історії філософії

Мислення допомагає аналізувати досвід, формувати та впорядковувати в думках модель світу, робити передбачення і планувати дії. Здатність людини до абстрактного мислення стала суттєвою перевагою в еволюційному процесі.

Поняття мислення перебуває у тісному зв'язку з поняттями «буття», «матерія», «людина», «пізнання», «знання», «ідея» тощо[джерело?]. Воно є фундаментальним у концептуальних системах знання філософів минулого та сучасності. Поняття мислення (грец. νους — розум) і взаємопов'язані з ним поняття — «відображення», «образ», «відчуття», «поняття», «знання» — були сформовані античними філософами (Геракліт, Анаксагор, Демокрит, Епікур, Сократ, Платон, Арістотель та іншими)[джерело?].

За Арістотелем мислення є частиною душі, іншою її частиною є відчуття[джерело?]. Як частина душі, мислення є специфічною здатністю розмірковувати, осягати думкою світ і самого себе, тобто душу[джерело?]. Мислення є діяльністю, яка спрямована на пізнання, осягання родів сущого[джерело?]. Досліджуючи мислення, Арістотель створив логіку — науку про мислення, сформулював закони та форми мислення[джерело?].

У концептуальних системах філософів Нового часу (Джон Локк[5], Френсіс Бекон[6], Клод Адріан Гельвецій, Девід Юм) мислення — це діяльність, яка спрямована на пізнання та практичні дії; воно розробляє метод, тобто засіб, прийом пізнання та практичних дій[джерело?]. Філософи вирізняють прояви мислення — відчуття, споглядання, уява, рефлексія; рівні мислення — розсудок, розум; прояви діяльності мислення — сумнів, віра, задум, прийняття рішень, розуміння, уявні операції[джерело?].

У концептуальних системах представників класичної німецької філософії (Іммануїл Кант, Йоганн Готліб Фіхте, Фрідріх Вільгельм Шеллінг, Георг Геґель) мислення розглядається як акт самодіяльності суб'єкта, що породжує різні інтелектуальні, уявні феномени — поняття, принципи, закони, ідеї, ідеали, тобто знання[джерело?].

Іммануїл Кант відзначав спонтанність актів мислення, апріорний характер його діяльності, спрямованість на пізнання за допомогою понять, вирізнив рівні мислення — інтуїція, розсудок, розум; типи і види мислення — формально-логічне (розсудливе) і діалектичне (розумне), конкретне і абстрактне, практичне і теоретичне. Кант визначив односторонність, обмеженість розсудку і антиномічність розуму, встановив зв'язки «чистого» мислення з чуттєвістю, з зовнішнім світом[джерело?].

Георг Гегель визначає мислення як діяльність суб'єкта, яка спрямована на пізнання світу в формі понять (категорій). Вищою формою пізнання є наука (філософія), яка пізнає Абсолютний дух. Мислення є пізнанням в поняттях (категоріях) Абсолютного духу, внаслідок чого формується всезагальне знання[7].

Ілюстрації

Джерела та література

wiki