Люля

Лю́ля, -лі, ж. = Колиска. Вже твоя дитиночка у люлі кричить. Грин. III. 302. Ум. Люлечка.

Лю́ля, і, ж.; дит., розм. Те саме, що лю́лька 1. Скрипне люля, на вервечках висячи. Мати посміхнеться, позира (Дор., Літа.., 1957, 71).

Словник української мови в 11 т.

ЛЮ́ЛЯ, і, ж.; дит., розм. Те саме, що лю́лька2 1. Скрипне люля, на вервечках висячи. Мати посміхнеться, позира (Дор., Літа.., 1957, 71).

ЛЮ́ЛЬКА, и, ж.

1. Те саме, що коли́ска 1. Ще лихо в люльці б собі спало (Шевч., II, 1953, 443); Все світле, святе — нам кохати. Не в люльці його колихати, а в спільній роботі (Тич., До молоді.., 1959, 24).

2. Висячий поміст з бортами для піднімання інструменту, матеріалів, а також для праці вгорі. Люлька для піднімання людей повинна бути так збудована, щоб виключалась можливість падіння з неї людей або матеріалів (Сіль. лінії електропередачі, 1956, 137).

3. Те саме, що коля́ска 2. Їхали по двоє [в мотоциклі], один — за рулем, другий — у люльці (Тют., Вир, 1964, 399).

Опис

В Україні колиску виготовляють тільки з чистих порід дерева — клен, калина, ясен, горіх, ліщина тощо. Розрізняють колиску опорну і підвісну. Колиску підвішують до стелі або розташовують біля ліжка батьків. У родині — колиска завжди одна (змінюються тільки покоління новонароджених, для яких вона є першим домом). По суті колиска в українських сім'ях сприймалася як один з оберегів дитини.

Традиційна українська колиска мала вигляд коробки. Стінки (рама) називались бильцями[4][5]. По кутах підвісної колиски прив'язували чотири мотузки (верве́чки, рідко вірве́чки)[6][7], на яких вона підвішувалася до гака чи кільця, укріпленого на сволоку. До бильця прив'язували ще один мотузок — почіпку, петельку на вільному кінці якого мати надівала собі на ногу[8].

Колиски на очепах у російській хаті Дещо інакше були влаштовані російські колиски. Для підвішування їх використовували довгу жердину, яка в російській мові називалася очеп (спор. з укр. очепа — «багор»). Колиска прив'язувалася мотузками до одного кінця жердини, яка проходила через кільце-вертлюг, закріплене на сволоку. Повертаючи очеп, мати переміщала колиску з немовлям у різні частини хати, залежно від того, де було місце її хатньої роботи — біля прядки, пічки та ін.

Обрядовість

З колискою пов'язані багато народно-обрядових дій: насамперед, туди кладуть нагрудний хрестик дитини, який вона отримала при хрещенні; обрядові речі — освячене зілля, лозу, часник тощо.

Забороняється колисати порожню колиску, щоб не накликати біди на дитину, а також не можна було гойдати її удвох, бо це могло спричинити сварку у сім'ї. Дорослим не можна в колиску сідати, повертатись до неї спиною чи залишати у дворі після заходу Сонця тощо — бо все це послаблювало оберегову силу колиски.

Колекція дитячих колисок і люльок ХІХ-ХХ ст. експонується в Історико-культурному комплексі «Замок Радомисль»[9].

У народів Середньої Азії

Казахський бешик Традиційна колиска народів Середньої Азії (азерб. beşik, каз. бесік, узб. beshik, тадж. гаҳвора) має конструкцію, максимально пристосовану для кочового побуту. Це вузька тісна скринька, споряджена зверху поздовжньою ручкою. У дні пророблено отвір для стоку сечі і фекалій, у ньому розміщується горщик. Незважаючи на зручність бешика для догляду за немовлям, сучасні медики виступають проти його використовування, оскільки стісненість і брак руху негативно відзначаються на розвитку дитини[10].

Інше

На початку XX ст. «колискою» могли називати й гойдалку: «Хочете… гуляти, ідіть до колиски, та тілько сами не колишіться»[11] У переносному значенні «колиска» — «місце зародження», «прабатьківщина». Берсо — садово-паркова споруда, назва якої походить від фр. berceau, що буквально значить «колиска».

Ілюстрації

Джерела та література

Вервечка // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.

Почіпка // Словарь української мови : в 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.

Колиска // Словарь української мови : в 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.