Луб
Луб, -бу и -ба, м. Лубъ, кора (съ липы и нѣкоторыхъ другихъ деревъ). Гроші сховані під дубом, накриті лубом. Ном. № 1485. Лубом стоя́ти. Быть твердымъ какъ лубокъ (объ одеждѣ, вообще о тканяхъ). Воно (одежа) лубом на нас і стоїть, аж тіло дере. Г. Барв. 173. Дощ ллє як з луба. Дождь какъ изъ ведра. Ном. № 573. Ум. Лубок, лубочок.
Луб, лубо́к — спідня кора дерева, флоема. Матеріал, що використовувався в давнину українцями для покрівлі дахів (липовий луб), виготовлення предметів побуту (березовий, в'язовий та липовий луб), як то: мачули, лика, цебра.
Словник української мови. Академічний тлумачний словник (1970—1980)
ЛУБ, у, чол.
1. спец. У рослини — комплекс тканин, через які проходять органічні речовини від листків до коренів. Мікроскопічне.. дослідження ураженої деревини показало.., що міцелій гриба поширюється головним чином в лубі (Ботанічний журнал, X, 1, 1953, 97).
2. Внутрішня частина кори листяних дерев, що межує з деревиною. Березовий луб сушать у прохолодному місці півтора-два тижні (Гурток «Умілі руки в школі», 1955, 101); * У порівняннях. Пальто на ній намокло.. замерзло й стало цупке, як луб (Нечуй-Левицький, IV, 1956, 261).
3. заст. Виріб з цієї частини кори. ♦ Як (мов, наче і т. ін.) з луба лити — те саме, що Як (мов, наче і т. ін.) з відра [лити] (див. відро). Часом дощ ллє як з луба, а Кметик лазить по квітнику і визбирує щось по стежках (Степан Ковалів, Світ.., 1960, 117); Насунули такі хмари, що лило, як з луба (Віталій Логвиненко, Літа.., 1960, 48); Лубом стояти (стати) — бути твердим, цупким. Беруся я до люльки. Та ба! Язик задубів, став лубом, у горлі пече (Лесь Мартович, Тв., 1954, 278); Брови йому падають на очі двома очіпками, свита стоїть лубом, — він приїхав з дому, з холодної негоди (Іван Микитенко, II, 1957, 80).
