Лимарь

Ли́марь, -ря, м. Шорникъ. Вас. 159. Оддала дочку та за крамаря, а сама пішла та за лимаря. Чуб. V. 911.

Кустарний промисел, виробництво з вичиненої шкіри-сириці (ли́марщини) дрібних шкіряних речей (кінської збруї, ре́менів, гаманців, рукавичок тощо). Майстрів, що займалися лимарством, називали ли́марями, шо́рниками(розм. «ри́марі»).

Слово римар походить (можливо, через посередництво пол. rymarz) від нім. Riemer, утвореного від Riemen («ремінь»). Варіант лимар утворений від ранішого «римар» внаслідок дисиміляції приголосних ([р] > [л]). Ще одна назва, шорник, пов'язана зі словом шори, яким називається основа упряжної збруї — нагрудна шлейка з наритниками (останнім часом це слово вживається і щодо кінських наочників).

Довгий час лимарство було складовою частиною чинбарства (подекуди аж до XIX ст.).

За літописними даними в містах Київської Русі в ХІ—ХІІІ ст. серед ремісників, які виготовляли речі зі шкіри, була вже певна спеціалізація: згадуються сідельники, тульники (виготовляли тула — сагайдаки), усьмошевці (шевці).

У XV-XVI ст. у Києві і Львові були лимарський і кушнірський цехи. Добре було поставлено лимарство і серед українського козацтва.

До середини XIX ст. лимарство було засноване винятково на ручній праці. Винайдення в 50-х рр. ХІХ ст. швейної машини дало змогу механізувати лимарську справу. Тепер речі зі шкіри виготовляються переважно шкіряно-взуттєвою промисловістю.

Про давню професію нагадують численні прізвища: Лимар, Римар, Римаренко і єдина у світі вулиця Римарська у Харкові.