Квит

Кви́т, -ту, м. 1) Разсчетъ, полученіе рабочими денегъ. Черк. у. 2) Квитанція, расписка въ полученія. 3) Расписка, дающая право на полученіе чего-либо. Надів... рясу та й пішов до його (пана). Думаю: і познакомлюсь, і поговорю за квит на дрова. Бо то ж, бач, пани давали нам дрова з свого лісу. Левиц. I. 4) Запись, реестръ. Записати її в листи, щоб її були такі й сестри; записати її в квити, щоб були такі її й діти. Мет. 235. ◊ Квит за квит — розрахунки закінчено. [Тиміш:] Ти мені — пістоля, я тобі — коня,— квит за квит! (Кроп., V, 1959, 183); Ми (ви і т. ін.) кви́ти з ким — ми (ви і т. ін.) розрахувалися з ким-небудь. — Ти підлітком приїздив до нашого аулу і гостював у нас в нашій юрті.. — Ну, й гостював,— вже роздратовано ствердив Джантемир. — Але й ти.. теж тижнями гостював у мого батька. Тут ми квити, і ніхто нікому нічого не винний (Тулуб, В степу.., 1964, 18).

Словник української мови

1. Те саме, що квитанція; розписка. Він не раз власне через дрібницю, через те, що згубив якийсь квит, забув записати якийсь рахунок.., мусив доплачувати і переплачувати (Іван Франко, III, 1950, 76); — Зобов'язань проти мене не маєте жодних. Лише квит підпишете, що взяли гроші (Ольга Кобилянська, III, 1956, 418); Пан Роздобудько, лічачи золоті кружальця, нахабно спитав: — Значиться, третина [грошей]? .. Чи, може, половина? — Третина, третина! — злякано погодився пан Купа-Стародупський. — Пишіть-но квит (Олександр Ільченко, Козацькому роду.., 1958, 267); // заст. Записка. — Коли хоч, я напишу до його квит, дам тобі до рук, і він тебе прийме (Нечуй-Левицький, II, 1956, 84).

2. у знач. присудк. сл. Розрахунки закінчено. [Яків:] Нема за ким і жалкувати. І за мною ніхто не пожалкує. Стало буть, кругом — квит (Марко Кропивницький, III, 1959, 74); — Ви принесли річ, одержали за неї, що належиться, і квит (Петро Колесник, Терен.., 1959, 356). ♦ Квит за квит — розрахунки закінчено. [Тиміш:] Ти мені — пістоля, я тобі — коня, — квит за квит! (Марко Кропивницький, V, 1959, 183); Ми (ви і т. ін.) квити з ким — ми (ви і т. ін.) розрахувалися з ким-небудь. — Ти підлітком приїздив до нашого аулу і гостював у нас в нашій юрті.. — Ну, й гостював, — вже роздратовано ствердив Джантемир. — Але й ти.. теж тижнями гостював у мого батька. Тут ми квити, і ніхто нікому нічого не винний (Зінаїда Тулуб, В степу.., 1964, 18).

3. у знач. присудк. сл. Кінець, годі, усе. Землеміра викликати та й хай розпланує, розмірить і квит (Андрій Головко, Мати, 1940, 76). ♦ І квит; Та й квит — та й годі. Хоч як утішали діда, хоч як умовляли його, — він затявся на своєму: буде помирати і квит! (Анатолій Дімаров, І будуть люди, 1964, 53); Мав кожний запальну, нестриману натуру, — Стрілялися та й квит! (Адам Міцкевич, П. Тадеуш, перекл. Рильського, 1949, 143).

Джерела та література

Академічний тлумачний словник (1970—1980)