Йордан про політичну історію готів

Йо́рдан (лат. Jordanis, Jordanes; рр. н. і см. невід.) — ґотський історик VI ст. За походженням остґот. Був секретарем аланського воєначальника Ґунтіґіса Бази, що перебував на службі у Східної Римської імперії. Автор праці «De origine actibusque Getarum» («Про походження та історію ґотів»; вживається також скорочена форма назви — «Getica»). Це одне з основних джерел з історії ґотів, племен Північного Причорномор’я, та всієї епохи Великого переселення народів. Твір є скороченим викладом праці «Історія ґотів» Касіодора, зробленим ще за життя Касіодора, але містить також відомості, які Йордан описав як безпосередній свідок подій. Праця Йордана описує історію ґотів від їхнього переселення зі Скандинавії аж до війни остґотів із Візантією («Getica» була закінчена 551 р. й доведена до цього часу).

Про походження і діяння готів (уривок)

<...>Ввиду того что, следуя сказанному старшими писателями, я, насколько сумел, развил [те события], когда оба племени, остроготы¹ и везеготы², составляли еще одно целое, а также с достоверностью проследил [историю] везеготов, уже отделившихся от остроготов, придется нам вновь вернуться к древним их скифским поселенням и представить так же последовательно генеалогию и деяния остроготов. Про них известно, что по смерти короля их Германариха³ они, отделенные от везеготов и подчиненные власти гуннов, остались в той же стране, причем Амал Винитарий⁴ удержал все знаки своего господствования. Подражая доблести деда своего Вультульфа, он, хотя и был ниже Германариха по счастью и удачам, с горечью переносил подчинение гуннам. Понемногу освобождаясь из-под их власти и пробуя проявить свою силу, он двинул войско в пределы антов и, когда вступил туда, в первом сражении был побежден, но в дальнейшем стал действовать решительнее и распял короля их Божа с сыновьями его и с семьюдесятью старейшинами для устрашения, чтобы трупы распятых удвоили страх покоренных. Но с такой свободой повелевал он едва в течение одного года: [этого положення] не потерпел Баламбер⁵, король гуннов; он призвал к себе Геземунда, сына великого Гуннимунда, который помня о своей клятве и верности, подчинился гуннам со значительной частью готов, и возобновив с ним союз, повел войско на Винитария. Долго они бились; в первом и во втором сражениях победил Винитарий. Едва ли кто в силах припомнить побоище, подобное тому, которое устроил Винитарий в войске гуннов! Но в третьем сражении, когда оба [противника] приблизились один к другому, Баламбер подкравшись к реке Эрак, пустил стрелу и, ранив Винитария в голову, убил его; затем он взял себе в жены племянницу его Вадамерку и с тех пор властвовал в мире над всем покоренным племенем готов, но, однако, так, что готским племенем всегда управлял его собственный церек, хотя и [соответственно] решению гуннов. <...>

^1.Остготи (остроготи) — східне відгалуження готів які простягалися на схід до ріки Дунай.
^2.Вестго́ти (візіго́ти) — західне відгалуження готів. Вестготи вперше з'явилися в історії як окреме плем'я в 268 році, коли вторглися до Римської Імперії на Балканський півострів. Під тиском гунів 376 року перейшли Дунай, прохаючи римського імператора Валента надати їм місця для поселення. Їм надано місце у Нижній Мезії, але, незадоволені визиском римського чиновництва, вони підняли бунт. У битві під Адріанополем вестготи розбили армію Валента, убивши його. У 451 році брали участь у битві на Каталаунських полях проти гунів. Розбиті королем франків Хлодвіґом у 507 році, залишили південну Галлію і відійшли у Іспанію. 711 року вестготське королівство було знищене арабами.
^3.Германаріх (р.н. невід. — 375 р.) — остготський король з роду Аманів. Підкорені Германаріхом племена були обкладені даниною. Вів війни з антами. Готський племінний союз, який очолював Германаріх був нетривким. У 375 він розгромлений гунами, а Германаріх покінчив життя самогубством.
^4.Амал Вінітарій – король готів у 375-376 рр., наступник Германаріха, належав до германсько-венедського роду Амалів.
^5.Баламбер - король гуннів у 376 році.

Иордан. О происхождении и деяниях гетов.— М.: Изд-во восточной литературы, 1960.—С. 115.