Звиняти

Звиняти, -няю, -єш, гл. = Вибачати. На те просили, що в ріт носили, звиняйте. Ном. № 12085.

Сучасні словники

Словник української мови Академічний тлумачний словник (1970—1980)

ЗВИНЯТИ, яю, яєш, недок., ЗВИНИТИ, ню, ниш, док., розм.

1. неперех., перев. наказ. сп. Виявляти поблажливість, прощати провину; вибачати. [Цуцик:] Дурний Бровко! Не розумієш, — Звиняй, що так кажу, — Я те роблю, чого ти не зумієш (Леонід Глібов, Вибр., 1951, 116); [Іван:] За що ж ви гніваєтесь на мене, паничу? Звиніть, будь ласка, мені вже цей раз (Марко Кропивницький, I, 1958, 67); — На святу книгу сісти... Як же це ти?.. — Та я не бачив. Звиніть, діду... (Іван Микитенко, II, 1957, 29).

2. перех., рідко, чим. Виправдовувати чиїсь вчинки, поведінку чим-небудь. Дехто звиняв мене тим, що важкі обставини життя, конечність заробітку спонукувала мене кидатися на різні поля (Іван Франко, I, 1955, 31).

3. неперех., тільки наказ. сп., у знач. вставн. сл. Уживається: а) для вираження протесту, незгоди з ким-, чим-небудь. — Багато ти своєму недоліткові дозволяєш! Любовні шури-мури в ефірі розводить! Звиняй! Засмічувати ефір нікому не дозволимо! (Олесь Гончар, Тронка, 1963, 107); б) при введенні в мову не бажаних для кого-небудь слів. — Хіба не ми з Олександром з останнього грошика та кошика тягнулись, щоб ти учителем став і щоб, звиняй, твої руки не тхнули гноєм? (Михайло Стельмах, II, 1962, 75).

Ілюстрації