Дивий

Ди́вий, -а, -е. Дикій. Ніби дивиї звіра зубами скреготали. Чуб. І. 180. ДИ́ВНИЙ, а, е.

1. Який викликає подив. Та й сон же, сон, напричуд [напрочуд] дивний, мені приснився (Тарас Шевченко, I, 1951, 240); — Що ж тут дивного? Подобалася йому [Довбні] Марина, а він Марині, ну й поженяться (Панас Мирний, III, 1954, 250); Дивними видались юнакові серед цього степу жовті шапки соняшників, вишні, сливи, груші (Анатолій Шиян, Переможці, 1950, 39); // Незвичайний якими-небудь якостями; чудний, незрозумілий. Семен Палій той та був на все село чудний та дивний (Марко Вовчок, I, 1955, 280); Дивна тітка! Тут світ догори ногами перевертається, а їй все це в «печінках» сидить… (Олесь Досвітній, Вибр., 1959, 31); Ієрогліфи — дивнії знаки, Не мені розгадати їх суть (Платон Воронько, Тепло.., 1959, 106); // Який не має подібних собі; рідкісний, кумедний. Він роздивляється.. і примічає на самісінькому вершечку груші якусь дивну птицю з золотим та срібним пір'ям (Нечуй-Левицький, II, 1956, 169); Емене.. накинула на себе новий халат з дивними арабесками й підперезалася косинкою (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 290); За парканом високим він [маєток] здавався якоюсь казкою: в дворі машини всякі, сад, підстрижені дерева й іще якісь дивні — униз віттям росли (Андрій Головко, II, 1957, 79).

2. Дуже гарний; чудовий, чарівний. Ніч була дивна: темна, темна та тиха (Нечуй-Левицький, II, 1956, 36); Не складаю пісень твоїй [України] дивній красі, Бо не бачу у стані сучасному; Розпинали тебе всі до одного, всі, Хто був паном у краї нещасному (Павло Грабовський, I, 1959, 119); Вийшли вранці ми. Дивне місто проти сонця! Всі золочено віконця… (Павло Тичина, II, 1957, 200).

Ілюстрації