Дернина
Дерни́на, -ни, ж. Кусокъ дерна. Стор. МПр. 111. Неси оці дві дернині. Кіев.
Зміст
Сучасні словники
ДЕРНИ́НА, -и, жін. Те саме, що дерен. Минули передмістя. Показалися запорізькі січові курені, вкриті дерниною або повстю (Олександр Довженко, I, 1958, 228); Багаторічні трави за доброго врожаю утворюють міцну дернину, яка скріплює і захищав ґрунт від змиву (Колгоспник України, 4, 1950, 14); // Одна плитка, шматок дерну. — Неси оці дві дернини (Словник Грінченка); На більш сухих луках нарізують дернини 40—50 см завдовжки, 20—25 см завширшки та 6—8 см завтовшки (Озеленення колгоспного села, 1955, 105).
ДЕ́РЕН,-рну, чол. Поверхневий шар ґрунту, вкритий травою і трав'янистими рослинами, густо пронизаний їх коренями. Вона звеліла.. вистругать дерен і прочистити заступами доріжку (Нечуй-Левицький, IV, 1956, 27); // Вирізані з цього шару пласти. Зрівняв землю, покрив дерном, Щоб ніхто не бачив, Де полягли Ґонти діти, Голови козачі (Тарас Шевченко, I, 1951, 143); Дерен для кріплення укосу [греблі] рекомендується укладати тільки восени (у вересні—жовтні), бо в жарку пору року він пересихає і гине (Довідник сільського будівельника, 1956, 52).
Ілюстрації
|
|
|
|
Медіа
Словник відмінків
|
дернина - іменник, жіночий рід, неістота
Див. також
Догляд за дерниною передбачає комплекс заходів — знищення бур’янів, старики, поліпшення повітряного режиму, омолодження дернини, підсівання трав,поліпшення лісових і влаштування лісопаркових пасовищ.
Поезія
Балада мого спасіння
Просніться, хлопці!
Вже Інгул скресає,
Жбурляє брили криги в береги.
Просніться, хлопці!
Знову ніч стрясає
Скажений Лисогірський перегин.
Я жду вас тут.
Хмизняк тріщить,
Китайку
Малюючи на чорнім полотні,
Й вербову покалічену куцайку
Бинтує димом.
Хлопці, сполотнів,
Згадавши вас,
гінкий смаглявий берест,
Що зелен-спів навчав нас розуміть,
Корінням розриває мерзлий дерен,
Гіллям розводить хмари грозові
І зазирає в сутінки холодні,
В які осмутку сірий день налив.
Кому ж, кому… я розкажу сьогодні,
Що світ мені без вас такий малий?
Що і коня без вас впіймать не можу…
Вже й смак спокою через це забув.
…Вкидає хмиз іскрин тонких порошу
В інгульську воду збурено-рябу…
А в ній
між криги скреготом зловісним
Мій голос хрипко помогти блага
(Хотів і я на бересток залізти,
Та мимо гілки втрапила нога).
Я захлинаюсь чорною водою,
І жах мене обценьками здавив.
А підлий сич над мертвою вербою
Зраділо пісню регітну завів.
І надвечір’я вогке затремтіло
В передчутті нагальної біди.
Та ось вже руки ваші
кволе тіло
Моє
на сушу тягнуть із води.
Долаєм кручу, жостером убрану,
І, як побиті, падаєм в бур’ян.
Аж тут, мов добрий привид,
із туману
До нас кульгає дядько Маркіян:
– Мабуть, на кризі плавали, матроси?
А-а-а, рятували друга?
Молодці!
Ламайте хмиз.
Та очерету трохи… –
І вже розцвів сірник в його руці.
Живем! Вогонь облизує одежу.
А Маркіян вуздечкою дзвенить:
– Вже двадцять літ
я на печі не влежу,
Щоночі йду та йду… коня ловить.
І де він взявся в цих краях, чортяка?
Невже прибіг сюди з моїх лісів?
Як тільки вечір – він у двері бряка,
А то – всю ніч ірже, немов збісів.
Виходжу – жде.
А в руки не дається.
Замучив зовсім, навісний, мене.
Підпустить близько,
свічкою зів’ється –
І тільки грива хвилею майне…
Нам жаль старого. Гарна він людина.
І я кажу, мов клятву,
над вогнем:
– Ось підростемо трішки
й неодмінно
Ми отого коня
вам
приведем!..
…Стою,
збудивши ніч свого спасіння.
Кому ж тепер
той давній борг сплачу?!
Суху вербу хита вода весіння,
І хворий сич охрипнув од плачу…
Просніться ж, хлопці!
Вже весна скресає!
Гримить Інгул – і стогне ніч сліпа.
І Маркіян з вуздечкою кульгає
В туман,
де кінь іржання розсипа…
Вогонь ковта останній сніг лапатий.
І синьо дим шепоче над вогнем:
– Вони
не сплять.
Нема коли
їм спати.
Вони погнались
за отим
конем.
Автор: ДМИТРО ІВАНОВ
Джерела та література
Словник української мови: в 11 томах. — Том 2, 1971. — Стор. 253.
Словник української мови: в 11 томах. — Том 2, 1971. — Стор. 247.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 253.
