Гайда

      Словник Грінченка

І. Гайда, -ди, 1) м. и ж. Повѣса. Аф. 352. 2) ж. Флейта. Угор.

ІІ. Гайда! меж. Мартъ! впередъ! Була колись правда, пожила та й гайда. Ном. № 6708. Осідлаєм буланого та й гайда в дорогу. Шевч. 246.

           Академічний тлумачний словник (1970—1980)

ГА́ЙДА, виг., у знач. присудк. сл., розм. Уживається як заклик, спонукання іти куди-небудь: ідіть, ходім. — Гайда, діти! погасав Каганець козачий! (Тарас Шевченко, I, 1951, 130); Гукав їм [гусям]: «Гайда!» і свистав, Лозиною лінивих підганяв (Леонід Глібов, Вибр., 1957, 129); — Ну, пересиділи? — гайда! Пора, товариство, в дорогу! (Павло Тичина, I, 1957, 104); // Уживається для означення швидкого руху. За два тижні по тому запрохав я ще одного аматора фотографії, поклав на бричку апарат і гайда до гуцулії в гостину... (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 255); Сів [Бандура] на велосипед і гайда до села. (Василь Кучер, Чорноморці, 1956, 444).

Гайда звідси — геть звідси.
   

                               Медіа

https://youtu.be/PBguwaWhFXQ?feature=shared

                           Ілюстрація