Відбуватися

Відбуватися, -ваюся, -єшся, сов. в. відбутися, -будуся, -дешся, гл. Исполняться, исполниться, совершиться, имѣть мѣсто. Весілля відбулося вчора. 2) = Збутись. Вона прийшла, щоб тільки відбутись від людського нарікання. Левиц. І. 387. 3) = Відбути. Брехнею не відбудешся. О. 1862. І. 32.

Сучасні словники

Тлумачення слова у сучасних словниках ВІДБУВАТИСЯ, аюся, аєшся, недок., ВІДБУТИСЯ, будуся, будешся; мин. ч. відбувся, лася, лося; мн. відбулися; док.

1. тільки 3 ос. Проходити, мати місце, тривати; здійснюватися (про роботу, події тощо). Всередині цього другого будинку — велика світлиця, куди ми збираємося.. втішати себе всякими забавками — музикою, співами, виставами, що відбуваються кожного тижня в неділю (Панас Мирний, IV, 1955, 329); Ніч. Великий курінь, де відбувається рада старшин Запорізької Січі (Олександр Корнійчук, I, 1955, 223); Тим часом нарада була скінчена. Зважено було, що шлюб має відбутися через два тижні (Леся Українка, III, 1952, 506); З перемогою комунізму відбудеться органічне з'єднання розумової і фізичної праці у виробничій діяльності людей (Програма КПРС, 1961, 55).

2. чим. Не бажаючи робити що-небудь належним чином, обмежуватися чимсь незначним. Оце на перших порах понаписую такі листи, а потім буду переважно одкритками відбуватись, бо інакше не ставатиме часу на роботу (Леся Українка, V, 1956, 421); Коли заходила мова про виїзд з міста, дружина відбувалася жартами (Юрій Збанацький, Переджнив'я, 1955, 24); Нас впустили на кухню і хотіли цим одбутися (Іван Рябокляч, Жайворонки, 1957, 150).

3. перев. док. Зазнати чого-небудь, перетерпіти що-небудь менше, ніж можна було чекати. В однім місці я мало не вскочив у безодню трясовини, але притримався за дружину. Я відбувся тим, що права моя нога геть вище колін облипла грязюкою (Олесь Досвітній, Вибр., 1959, 64); Тільки ще один, крім нього, був легко поранений. — Ну, це ми дешево одбулись! — озвався котрийсь (Андрій Головко, II, 1957, 571).

4. від чого, розм. Уникати чого-небудь небажаного. Вона прийшла, щоб тільки відбутись від людського нарікання (Нечуй-Левицький, I, 1956, 249).