Вабити

Вабити, -блю, -биш, гл. Привлекать, манить; прельщать. Бере очі, вабить серденько красою. К. Досв. 68. Сама (дівчина) невеличка, метка і жвава, з веселою на виду усмішкою, вона так і вабила до себе. Мир. ХРВ. 6.

Словник української мови

ВАБИТИ, блю, биш; мн. ваблять; недок.

1. перех. і неперех. Манити кудись чимсь принадним, викликати бажання до чого-небудь. Дверей не відімкнув я і гукнув: «Даремне вабиш, мій лукавий гостю!» (Леся Українка, IV, 1954, 113); Вечір вабив на двір, на берег, де зелена трава й верби (Юрій Яновський, I, 1958, 130); Росяні перли, розсипані за ніч по травах і вітах ялин, займалися феєричними вогнями, горіли барвами веселки, вабили дівчину до піст (Дмитро Бедзик, Плем'я.., 1958, 56).

2. перех. і неперех. Притягати до себе, викликати потяг. О, чарівнице-природо! Навіщо ти мене вабиш своїм чаром? (Панас Мирний, IV, 1955, 316); Мінливе Чорне море вабить погляд (Максим Рильський, I, 1956, 429); В ній бриніли й вабили сміливість, граціозність, жіноче кокетство (Любомир Дмитерко, Розлука, 1957, 10).

3. перех., мисл. Приманювати птахів та звірів вабиком або звуками, підробленими під їх голос. — Маєте знати, я також лісний, я також стрілець, але ваблю звірину.. в засідку (Іван Франко, VIII, 1952, 186).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 1, 1970. — Стор. 273.