Арабка

Ара́бка, -ки, ж. Арабская женщина. Желех.

Араби

Араби ів, мн. (одн. араб, а, ч.; арабка, и, ж.). Група народів, що становить основне населення Перед­ньої Азії і Північної Африки. Прислужниці арабки, туркені., розносять кофе, фрукти й шербети (ГІ.-Лев., II, 1956, 446); Котиться з Африки хвиля.. І може, та хвиля, що мила ноги араба, набігає тепер на мої ноги, як символ єднання… (Коцюб., II, 1955, 291); Основну масу населення Південно-Західної Азії становлять ара­би (Ек. геогр. заруб, країн, 1956, 237).

Соціальна роль жінки в арабських країнах і сучасність

У мусульманському світі жіноче питання здобуває особливу гостроту. Більшість країн, одержавши незалежність, знаходяться на другому етапі визвольного руху. Цей період насичений подіями, у яких виявляється активність усіх прошарків суспільства, у тому числі і жінок. Мова йде про ліквідацію наслідків колоніального минулого. В обговоренні всіх цих питань не остання роль належить жінці, що колись не мріяла вийти за межі будинку і родини. Однак, незважаючи на самітницький спосіб життя й удавану ізоляцію від суспільно-політичного життя, жінки арабських держав брали активну участь у національно-визвольному русі. Так, наприклад, алжирські жінки знаходилися разом з чоловіками в партизанських загонах. Туніські жінки шили одяг для бійців, доглядали за пораненими. Після перемоги національно-визвольних революцій у багатьох арабських країнах питання про емансипацію жінок стало набирати силу. Становище арабських жінок із усією гостротою було розглянуто на перших двох конференціях солідарності народів Азії й Африки в 1957- 1958 роках. Делегати конференції у своїх виступах і резолюціях з питання про становище жінок указували на те, що жіноче питання неможливо вирішити доти, доки не буде вирішене питання про вільний і незалежний шлях розвитку тієї чи іншої країни. Важливим кроком на шляху розгляду жіночого питання стало проведення в Бейруті в 1974 р. семінару, присвяченого проблемі положення жінок у законодавстві арабських країн у світлі міжнародних угод укладених в межах Організації Об'єднаних Націй. У його роботі взяли участь представники 12 арабських країн. Обговорювалися три проблеми: 1) жінка і праця; 2) жінка і закони, що регулюють цивільний стан; 3) жінка і політика. Були розроблені і прийняті 30 рекомендацій, що зводилися до наступного: дотримуватися принципів рівності чоловіків і жінок у галузі трудових відносин; установити мінімальний вік для вступу в шлюб (дівчинам-18 років, юнакам-21 рік); надати дівчині право самій вирішувати питання про заміжжя; заборонити полігамію; визнати за жінкою право брати участь у політичній і профспілковій діяльності. Позитивне: у даних документах уперше положення жінки розглядається в соціальному плані. Негативне: немає ні слова про перегляд і ліквідацію законодавчим шляхом ісламських уявлень про жінку, крім того, дані резолюції носять рекомендаційний характер. У конституціях арабських держав проголошується принцип рівноправності, а в деяких з цих держав (Єгипет, Лівія, Алжир, Марокко) беруть на себе охорону родини і надають жінкам політичні права. В арабських державах, що одержали незалежність, відбуваються глибокі соціальні процеси. Час усе активніше висуває в суспільному житті жіноче питання, як проблему величезної соціальної важливості. Враховуючи необхідність країн, що розвиваються, у новому осмисленні ролі жінки в суспільстві і родині, мусульманські ідеологи дуже часто висловлюються з жіночого питання. У засобах масової інформації йде ідеологічна боротьба навколо цієї проблеми. Головним під час обговорення є питання про те, чи можливо надати мусульманській жінці права і волю західноєвропейського зразка. При розгляді питання необхідно враховувати глибоко сталі в суспільній свідомості і повсякденному житті релігійні уявлення про роль жінки насамперед як охоронниці домашнього вогнища, хоча Коран і шаріат визнають за жінкою визначені соціальні права й обов'язки. Фундаменталісти (прихильники строгих консервативних позицій) виступають проти надання мусульманкам рівних прав з чоловіками у всіх сферах суспільно-політичної діяльності. Вони посилаються на Коран і вимагають відновити його законоположення щодо жінок. Модерністи висловлюються за пристосування Корана до нових, сучасних вимог. Однак і ті й інші, заявляють про те, що в ісламі жіноче питання вирішено ідеально. Мусульманські ідеологи дискутують з багатьох злободенних тем: чи може жінка працювати поза будинком, і якщо так, кому належить її заробітна платня; чи може жінка одержати професію й освіту; з питання укладання і розірвання шлюбу, тощо. Повній участі жінок у сфері суспільного виробництва, у сфері політичного життя своїх держав, у сфері культури заважають не тільки релігійні догми, що зберігалися століттями, але і низка об'єктивних причин, пов'язаних із залишками колоніалізму, з відсталим розвитком національної економіки і з дискримінацією в оплаті праці. Ще є дуже сильні забобони, що зміцнилися в поглядах на жінку і жіночу працю. Однак, погоджуючись з тим, що зростаючий рівень життя не може забезпечити один чоловік, а також з огляду на те, що розлучених жінок стає усе більше, мусульманські ідеологи-модерністи змушені розробити концепцію, яка виправдовуватиме процес залучення жінки до праці. Серед причин, що заважають жінці гідно реалізувати себе, слід також зазначити масову неграмотність. Незважаючи на ряд прийнятих ООН і урядами деяких арабських країн документів про рівноправність жінок у родинно-шлюбних відносинах, фактично можна сказати про дискримінацію жінок з цього питання. Так, чоловік платить викуп за дружину і вона стає його власністю, що перетворює жінку в предмет торгу. Також чоловіки зловживають своїм правом на розлучення. Як висновок: свідченням пробудження мусульманських жінок і прилученням їх до суспільно-політичного життя є факти скликання з'їздів жінок, створення жіночих організацій, вироблення політичних резолюцій і рекомендацій з вимогою широких демократичних свобод і визнання за жінкою права на працю, утворення, перегляд існуючого родинно-шлюбного права. Також необхідно відзначити проведення дискусій зі становища жінок у засобах масової інформації з закликом переглянути ісламські закони, які регламентують життя мусульманок з урахуванням сучасних реалій і віянь часу.

Проблема жінок на Арабському Сході

ІСЛАМІЗМ ТА БОРОТЬБА ПРОТИ ГЕНДЕРНОЇ НЕРІВНОСТІ НА АРАБСЬКОМУ СХОДІ

У ХХІ ст. мусульманський Схід увійшов зі значною кількістю проблем, які значною мірою обумовлені принизливим становищем жінок у сім’ї, а також у суспільному та політичному житі. Все ж наприкінці минулого сторіччя в офіційній політиці низки арабських держав з’явилися тенденції, із реалізацією яких прогресивна громадскість пов’язує нові конструктивні підходи до розв’язання жіночого питання. Звісно, шлях до кардинального покращення становища мусульманки непростий, тривалий та болісний. Однак загальні настрої щодо цього вектору супільного розвитку є досить оптимістичними, адже його підтримує наростаюча активність жіночих організацій, які спираються на мережу внутрішніх і зовнішніх зв’язків, на допомогу й сприяння міжнародних організацій. Авторитетними учасниками, якщо не ініціаторами різноманітних акцій на захист громадянських, політичних, соціально-економічних, культурних прав жінок, все частіше стають державні лідери та громадські діячі Арабського Сходу, а також їхні дружини і представниці королівських сімейств. Головним є те, що логіка сучасного процесу полягає у зв’язку завдань вирішення жіночого питання із комплексом офіційних стратегічних установок на модернізацію державно-правової системи, а також суспільно-економічної структури. Адже становище жінки у суспільстві, міра її участі у духовному та матеріальному житті країни – історичний показник рівня розвитку, успіхів на шляху соціального прогресу. Незважаючи на те, що феміністичний рух на Арабському Сході бере свій початок з останніх десятиріч ХІХ ст., виокремлена проблема практично не висвітлена у монографічних працях. Лише окремі її аспекти знайшли фрагментарне відображення у сучасних публікаціях дослідників-арабістів М. О.Ковальського та Є. П. Блинової [1], А. В. Ахмедова [2], О. Барковської[3], О. П. Бродниковської [4], Д. Є. Єремеєва [5], С. Зінько [6], Т. Шамсутдінової-Лебедюк [7] та інших. У працях усіх авторів зазначається, що іслам в арабських країнах глибоко проник у суспільну психологію, а догми Корану до сьогодні визначають становище жінки в усіх сферах суспільного життя. Водночас, на нашу думку, більш об’єктивного та всебічного аналізу потребує сучасне трактування положень Корану щодо чоловіків та жінок, викладене на сторінках Священної книги мусульман. З огляду на це, у пропонованій статті здійснена спроба дослідити становище жінки у арабському світі, прослідкувати вплив традицій на нього, схарактеризувати процес боротьби жінок-мусульманок за свої права, виокремити його особливості, основні етапи, здобутки та перспективи. Як відомо, Коран спеціально адресується чоловікам і жінкам. Жінки так само як і чоловіки є відповідальними перед Богом за свої діяння: “По правді, для мусульман і мусульманок, віруючих чоловіків та покірних жінок, покірних чоловіків та покірних жінок, правдивих чоловіків і правдивих жінок, терплячих чоловіків і терплячих жінок, смиренних чоловіків і смиренних жінок, подаючих милостиню чоловіків і подаючих милостиню жінок, чоловіків, що дотримуються посту, і жінок, що дотримуються посту, доброчесних чоловіків і доброчесних жінок та часто шануючих Аллаха чоловіків і жінок, Аллах визначив прощення та велику нагороду”[8,с.455]. Однак у законодавчому сенсі жінки мають набагато менше прав. Мусульманин має право одружуватися із немусульманкою, але їхні діти повинні виховуватися у мусульманській вірі; мусульманці виходити заміж за немусульманина заборонено. У деяких випадках свідчення жінки у шаріатському суді зараховується як половина чоловічого. Спадкові права жінки гарантуються Кораном, але сестра отримує лише половину частки братів. Чоловік зобов’язаний забезпечувати жінку та дітей, але дозволяється полігамія (до чотирьох дружин) за умови рівного забезпечення дружин. Чоловікові надається право утримувати необмежену кількість наложниць. Відповідно до божественного закону передбачається укладення шлюбного контракту. У мусульман-суннітів опікун жінки – зазвичай батько – складає від її імені договір. Шиїти вважають жінку, від імені якої укладається шлюбний контракт, у законодавчому відношенні рівною чоловікові, який оплачує придане – махр, що повертається дружині при розлученні [9, с. 38]. Водночас шаріат, як і Коран, засуджує розлучення, називаючи його “найгіршим із можливого”, однак припускає його необхідність у крайньому випадку. Чоловік має право здійснити розлучення в односторонньому порядку, тричі промовивши формулу “талак”, тобто “Я із тобою розлучаюся”. Причому після першого та другого виголошення настає пауза з метою визначення – чи вагітна жінка на цей момент. У випадку позитивної відповіді вона повинна бути забезпечена засобами на дітей чоловічої статі до досягнення ними 7-річного віку, а жіночої статі – до досягнення статевої зрілості, вік якої визначається у різних випадках від 15 до 18 років. Те ж саме має місце за умови розлучення із жіночої ініціативи, однак при цьому жінка втрачає право на відшкодування отриманого чоловіком посагу [5, с. 105]. Така форма розлучення можлива лише зі згоди чоловіка, за винятком законодавства “маликійї”, яке визнає судове верховенство у справах непримиримих суперечок. Відомі сури Корану, які встановлюють право побиття непокірної дружини: “Чоловіки є піклувальниками жінок, бо Аллах надав їм перевагу перед іншими, і тому вони витрачають зі свого майна. Праведні жінки покірні і зберігають те, що зобов’язані зберігати, за відсутності чоловіка, завдяки турботі Аллаха. А тих жінок, непокірності яких ви побоюєтеся, умовляйте, уникайте на подружньому ложі та побивайте” [8, с. 97]. Між тим, юристи-богослови пом’якшили можливі наслідки такої настанови, дійшовши висновку, що побиття є цілком законним засобом впливу, однак його можна здійснювати тільки палицею розміром зубочистки [9, с. 39]. У Корані міститься тільки одне посилання на паранджу: “І дайте їм покривати їхні груди і не відкривати їхніх прикрас заради їхніх чоловіків” [8, с. 380]. Цю настанову можна трактувати досить широко — від покриття волосся і тіла до повного замикання. Слово хиджаб (покров) часто тлумачиться як приховування жінки від чужого погляду. Зараз хиджаб використовується у вигляді хустки, зав’язаної на підборідді й сприймається загалом як скромний одяг. За канонами ісламу, жінка — людська істота другого сорту. Лише у 1970-х роках мусульманські теологи змушені були визнати наявність у ній душі. Таке ставлення до жінки обумовлене висловлюванням пророка, що “Аллах створив жінок для вас (чоловіків) із вас самих, щоб ви жили з ними” [8, с. 231]. У сімейному житті обов’язок мусульманки полягає у повній покорі чоловікові, послухові та задоволенні його бажань: “Ваші жінки — нива для вас, ідіть на вашу ниву, коли забажаєте” [8, с. 27]. У більшості країн Арабського Сходу ще й у наш час становище жінки визначається названими настановами Корану. Рух за ліквідацію принизливого становища мусульманки у сім’ї та суспільстві на Арабському Сході має тривалу історію. Її початок пов'язаний з епохою колоніальної або напівколоніальної залежності арабських країн. Безпосередньо, від другої половини ХІХ — початку ХХ ст., коли увагу місцевої громадськості до безправ’я мусульманки звернули представники просвітницького руху (Батрус аль-Бустані, Ат-Тахтаві, Касим Амін, Тахар аль-Хаддад та ін.) [3, с. 27]. Просвітництво мало, однак, опосередкований характер та ініціювалося, як правило, патріотично налаштованою частиною інтелігенції Єгипту, Сирії, Лівану, Тунісу. Протестуючи проти упередженості, забобонів і звичаїв, які принижували людську гідність жінки, просвітники пов’язували плани її залучення до сучасного способу життя з розвитком жіночої освіти. Невдовзі у межах просвітницького руху виникли перші жіночі об’єднання, які, на жаль, мали незначний вплив. Спроби сформувати у масовій свідомості оновлене уявлення про сучасну роль жінки наштовхувалися на незмінне традиційно-ісламське регулювання особистого статусу і сімейного права. Певні зрушення відбулися лише на хвилі національно-визвольної боротьби. Саме за таких умов була прийнята Конституція Єгипту (1923 р.), у якій проголошувалася рівність усіх єгиптян перед законом (ст. 3). Новий етап у постановці жіночого питання розпочався в період деколонізації. Рух за ліквідацію принизливого становища жінки у сім’ї та суспільно-політичному житті вийшов на рівень державних ініціатив, а також міждержавного співробітництва як регіонального, так і міжнародного [3, с. 27]. Значний вплив мала участь країн мусульманського світу у підготовці під егідою ООН Загальної декларації прав людини (1948 р.). Основні положення цієї декларації, зокрема принцип громадянської рівності чоловіків і жінок (ст. 40), згодом знайшли відображення у конституціях більшості арабських держва. Особливо важливим періодом у боротьбі за жіночу рівність було правління прогресивних режимів 1960 — 1970-х років, коли впроваджувалися норми спільної участі чоловіків та жінок у державному будівництві, що безпосередньо було зреалізовано у заходах по розвитку системи освіти, в ініціюванні кампанії по ліквідації неграмотності, у наданні жінці можливості працювати за межами домівки [1, с. 104]. Найбільш рішучі законодавчі заходи на покращення жіночого сімейного положення були здійснені в Тунісі. Так, у 1957 році було опубліковано Кодекс громадянського стану, відповідно до якого жінка зрівнювалася у правах з чоловіками за критерієм їхньої спільної відповідальності перед сім'єю, суспільством, державою. Вперше в історії арабського світу заборонялася полігамія: вона кваліфікувалася як карний злочин [3, с. 28]. Установлювалася процедура державної реєстрації шлюбу за умови добровільної згоди нареченої і нареченого. Скасовувалося традиційно ісламське розлучення, впроваджувалася судова процедура розлучення. Встановлювався віковий мінімум: 16 років — для нареченої, 18 років — для нареченого. Таким чином, поза законом ставилися ранні шлюби, полігамія і традиційно домінуючі позиції чоловіка у регулюванні сімейно-шлюбних відносин. Незважаючи на те, що в другій половині XX ст. лише деякі арабські держави здійснювали заходи по скасуванню середньовічної ісламської традиції домашнього замикання жінки, по покращенню її позицій у сфері сімейно-шлюбних відносин, ці новації, без сумніву, мали велику соціокультурну значущість. За спробами вирішення жіночого питання поставало завдання формування нового типу арабської сім¢ї, тобто сім¢ї, здатної стати базовим елементом переорієнтації суспільства на громадянсько-правові засади з їхнім принципом громадянського рівноправ¢я, а також незалежності інституту громадянства від статі, національного походження тощо. Така перспектива спиралася на практично важливу основу. І не лише тому, що сім¢я – найважливіша початкова ланка суспільної структури. Але соціальне призначення цієї ланки офіційно тлумачилося у традиціях мусульмансько-правової культури відповідно до притаманного для неї розуміння принципу рівності у сфері сімейних відносин [3, с. 28]. Адже передбачений шаріатом принцип рівності розглядається не як надання жінці однакових із чоловіком прав або заборона дискримінації за статевою ознакою, а як однакова турбота про гарантії інтересів, гідності та честі жінки нарівні з чоловіком. Шаріат спирається не на рівність прав, а на рівність можливостей чоловіка і жінки володіти своїми правами. Згідно з Кораном, для них визначені "Свій земний шлях і своя доля у сімейних відносинах, а отже, для чоловіків притаманні одні права та обов’язки, а для жінок – інші "[10, с. 306]. Саме такий підхід до проблеми жіночого рівноправ¢я знайшов своє відображення у єгипетському конституційному праві. Згідно з Конституцією АРЄ (1956р.), іслам проголошувався державною релігією (ст.2), сім¢я оголошувалася основою суспільства, а її опорою — "релігія, традиції і патріотизм"(ст.50). Держава зобов'язувалася гарантувати підтримку сім¢ї, захищати материнство та дитинство(ст.18), полегшувати можливість жінці поєднувати суспільну працю з обов’язками у сім¢ї (ст.19). У 1980 році до Конституції АРЄ (1971р.) був унесений пункт про те, що "основою законодавства є положення мусульманського права – шаріату "(ст.2), а у статті 11 зазначається: "Держава надає можливості жінці поєднувати суспільну працю з обов’язками у сім’ї та надає їй рівні права з чоловіком у суспільно-політичній, культурній та економічній сферах життя відповідно до норм ісламського права шаріату"[3, с. 29]. У 1966 році було укладено міжнародні пакти про політичні, громадянські, соціально-економічні та культурні права людини. Ратифіковані вони були лише такими країнами як Туніс, Ірак, Ліван, Лівія, Республіка Ємен, Сирія, Єгипет, Алжир, Кувейт. Однак чотири останні країни ратифікували їх із зауваженнями щодо невиконання тих положень, які суперечать шаріату. Кувейт, наприклад, зауважив про неприпустимість надання жінкам виборчих прав. Не була єдиною і реакція арабських держав на Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації по відношенню до жінки, прийняту ООН у 1979 році. Багато країн фактично проігнорували цей міжнародно-правовий акт. Держави, які офіційно визнали Конвенцію, зауважили про необов'язковість виконання низки її норм через причини їхньої невідповідності шаріату[3, с. 29]. Наприкінці ХХ ст. ситуація в арабському світі почала змінюватися таким чином, що жодна держава вже не могла залишитися осторонь вирішення жіночого питання. Це обумовлювалося новою стратегією економічного росту з її спрямованістю на оптимальну мобілізацію всіх людських ресурсів, разом із жіночою складовою, на динамічне нарощування інтелектуального потенціалу суспільства та його здатність оперативно адаптуватися до викликів сучасності. Та обставина, що переважна більшість жінок арабських держав й сьогодні перебуває у ситуації традиційно-патріархальної регуляції сім¢ї з її установкою на багатодітність, украй негативно впливає на економічний розвиток, сприяє поглибленню бідності населення, особливо за умов бурхливих темпів його неконтрольованого зростання. Вирішенню демографічної проблеми перешкоджають консервативні кола мусульманського духовенства. Засуджуючи політику планування сім¢ї, вони захищають традиційну роль жінки – здатність бути матір'ю та ревною продовжувачкою роду [4, с. 231]. Надзвичайно актуальною залишається проблема становища жінки на ринку праці. Розвиток жіночої освіти сприяє притоку на нього жінок та розширення можливостей застосування жіночої праці поза домівкою. У цьому сенсі важливою є й зацікавленість в особистому прибутку, й потреба у поповненні сімейного бюджету за рахунок додаткових джерел фінансування. Але постійно виявляється, що для жінок доступними є, здебільшого, низькооплачувані та непрестижні сфери діяльності, такі, як сфери дошкільного виховання й шкільної освіти, соціального обслуговування, послуг по домашньому господарству тощо [3, с. 29]. Причиною цього є традиційно-ісламські умовності й звичаї. Особливо недостатньо залучається до господарської діяльності жіночий інтелектуальний потенціал в аравійських монархіях. Упродовж 70 — 80-х років ХХ ст. жіноча проблематика активізувалася у зв’язку з феноменом “політичного ісламу”, лідери якого відстоювали ідею відpoдження фундаментальних ісламських цінностей, розбудови “ісламської держави” та “ісламського” розв’язання всіх політичних, економічних і соціальних проблем. Особливу увагу ісламісти приділяли сімейному праву, вважаючи його важливою умовою становлення “тотального контролю над державою та її інститутами”. Правлячі кола арабських країн відреагували на “політичний іслам” підвищеною увагою до жіночого питання, що пояснювалося їхнім прагненням створити противагу ісламістам. Були вжиті комплексні офіційні заходи, спрямовані на формування передумов громадянсько-правового структурування суспільства. Це – визнання за мусульманкою прав на особистісний статус, на право самостійно, без дозволу найближчого родича чоловічої статі, виходити з домівки, працювати поза її межами, без чоловічого супроводу виїздити за кордон [3, c. 30]. Єгиптянки, наприклад отримали паспорт лише у 2000 році. У Саудівській Аравії жінкам дозволено мати посвідчення особи з 2003 року. На початку ХХІ ст. окремі арабські держави передусім Єгипет та Йорданія відмовилися від принципу патрилінійності: громадянство дитини почало визначатися як за громадянством матері, так і за громадянством батька. Наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. збільшилася кількість арабських країн, де мусульманки отримали право участі у парламентських та інших виборах. Так, виборче право жінкам надав емір Катару, а в 1999 році перша жінка з'явилася у складі катарського парламенту. Султан Оману призначив двох жінок на міністерські посади (вищої освіти та по розвитку художніх ремесел), а в 2003 році жінки були введені не тільки до складу нижньої палати парламенту, а й до вищої – Державної Ради. У 2003 році шість жінок були обрані до парламенту Йорданії [3, с. 30]. Під тиском прибічників реформ у травні 2004 року саудівська влада розробила план створення державної інстанції по захисту прав людини. Наприкінці 2001 року з ініціативи уряду Єгипту заснована розгалужена мережа центрів по вивченню та аналізу правового стану жінок, по залученню широкої громадськості до проблеми запобігання будь-якому насиллю щодо жінок. 2004 року в Йорданії відбулася міжнародна конференція, присвячена завданню прискореної підготовки жінок-юристів та створенню можливостей для їхньої роботи у правоохоронній системі країн Середнього Сходу. Отже, сучасний рух за права мусульманок характеризується тим, що він є важливою складовою загального захисту прав людини. Перспективи руху, без сумніву, пов’язані із взаємодією держави та суспільства за чотирма основними напрямами: 1) реорганізація системи освіти на засадах ціннісного визнання громадянського рівноправ’я жінок і чоловіків; 2) перегляд чинного законодавства з метою ліквідації дискримінаційних щодо жінок норм, розробка законів, покликаних покращити становище жінок у сім’ї та суспільстві; 3) розширення жіночої участі в громадських асоціаціях і політичних партіях; 4) кадрова підготовка жінок для участі у суспільно-політичному житті.

Ілюстрації