Чадити

Чади́ти, -джу́, -ди́ш, гл. Угарить. Чадить груба, одіткни верх. Харьк. у. ЧАДИТИ і ЧАДІТИ, джу, диш, недок.

1. Виділяти чад (у 1 знач.). Колосся вже обсмалилось, придиміло, і сніпки лиш чаділи, облиті водою (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 121); Мабуть, Остап цигарку кинув біля порога та й не загасив — тліє і чадить (Андрій Головко, II, 1957, 426); // Диміти, коптіти. В просторій залі з дерев'яними колонами, що підпирали хори, чаділи недогарки свічок (Панас Кочура, Золота грамота, 1960, 136); Праворуч чаділи димом широкі труби і крізь дим проривалися язики полум'я (Антон Хижняк, Тамара, 1959, 164); Вогник то зовсім притухав, чадів блідим димком без полум'я, то знову спалахував теплим, ясним багаттям (Василь Козаченко, Серце матері, 1947, 39); * Образно. І повинна в тій новій людині не гаснути й не чадіти, а ясним світлом палати любов до краси, служити якій покликане мистецтво, покликана література (Максим Рильський, Веч. розмови, 1964, 135); — Я — батько!.. Я вчив тебе сіяти лан... Не жив ти, — чадів, ніби той недогарок... (Іван Нехода. Хто сіє вітер, 1959, 304).

2. чим. Напускати чаду (у 1 знач.) курінням, паленням і т. ін. Нетяги пили, гомоніли хрипкими п'яними голосами, чадили люльками, реготали (Зінаїда Тулуб, Людолови, I, 1957, 431); В більярдній чаділо цигарками кілько завсідників (Юрій Мушкетик, День.., 1967, 163); Старший мірошник похмуро сопе, безперестану чадить смердючим самосадом (Іван І. Волошин, Місячне срібло, 1961, 192); Мотор здригався від залізних конвульсій, штовхав уперед човна, чадив перегаром бензину й масла (Павло Загребельний, Спека, 1961, 270). Стригалі, мотористи, точильники — всі чадіють від спертого повітря, від овечої сірки (Олесь Гончар, Тронка, 1963, 58).