Любчик

Лю́бчик, -ка, м. 1) Милый, дорогой. Не їдь, братіку, не їдь, любчику! Чуб. V. 49. 2) = Любисток. Вх. Лем. 433.

Сучасні словники

ЛЮ́БЧИК, а, чол.

1. розм. Те саме, що любко. То була її любов, то був її любчик Павлусь (Нечуй-Левицький, IV, 1956, 254); — Любчику, Йванку! Ци [чи] будемо в парі усе? (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 315).

2. діал. Любимчик. Хлопчик був у хаті тій, син господаря, плазунчик, батьків любчик і пестій (Іван Франко, XI, 1952, 223).

Ілюстрації

Джерела та література

Словник української мови: в 11 томах. — Том 4, 1973. — Стор. 565.