К

К («ка») — літера кириличної абетки.

ВИКОРИСТАННЯ
 К — п'ятнадцята літера української абетки.

У сучасній українській мові цією літерою позначають задньоязиковий глухий зімкнений приголосний звук [k]. Літера буває велика й мала, має рукописну й друковану форми. Нині використовується також при класифікаційних позначеннях і означає «п'ятнадцять». При цифровій нумерації вживається як додаткова диференційна ознака, коли ряд предметів має такий самий номер: шифр № 10-к і т. д.

  ІНШЕ
  В українській мові існує слово, яке складається з тільки з цієї літери — прийменник «к» (варіант — «ік»)[2]. Зараз воно вважається застарілим, але у сполученні з давальним відмінком колись вживалося замість прийменника «до»: «К Енею руки простягає» (І. П. Котляревський, «Енеїда»), «Увесь день були замуровані вікна, і к вечору мороз рогом поліз» (С. В. Васильченко, «Мороз»). Вже на початок XX ст. цей прийменник вживався дуже рідко: здебільшого для вказання часу і в лайливих висловах («Іди к нечистій матері!», «Туди к лихій годині!» тощо)[3]. «Словарь української мови» засвідчує і фонетичний варіант цього слова — «ґ».
   ІСТОРІЯ
   Походить від старослов'янської кириличної літери Early Cyrillic letter Kako.png («како»), що походить від літери Κ, κ («каппа») греко-візантійського уніціалу. У глаголиці «како» мала накреслення Glagolitic kako.svg — можливо, воно виникло під впливом гебрейської літери ק («коф»). Назва літери походить від старослов. како — «як», «яким чином»[1]. У старослов'янській кириличній цифірі літера К мала числове значення «двадцять», у глаголичній цифірі — «сорок».

У давньоруській і староукраїнській писемностях у зв'язку з наявністю різних писемних шкіл і типів письма (устав, півустав, скоропис) мало кілька графічних варіантів, що допомагає визначити час і місце написання пам'яток. У XVI столітті, крім рукописної, з'явилася друкована форма літери.