Дячок

Дячок, -чка, м. Дьячокъ. А ти, дячку учений, над школами вибраний, скажи мені, дячку, що то єсть їден? Чуб. V. 1080.

Значення

Дяк (рос. дьячок, англ. cantor)

1. особа з причету, паламар чи пономар (рос. причетник — «прислужник»), їх ще називають «псаломщиками»[1]. З історії Української Православної Церкви — це світські люди.

2. У Київській Русі — переписувач князівської канцелярії, писар. Дяк і диякон — відмінні поняття.

Псало́мщик — офіційна російська назва (від 1885 року) дяка Православної Церкви в Росії. В українській мові цей термін спочатку не прищепився і не вживався в українських православних юрисдикціях за кордоном. Перед відокремленням Церкви від держави в Росії псаломщики звичайно вели метричні книги.

Історія дяківства

У княжу добу дяки входили до категорії «церковних людей», підлягали т. зв. церковним судам і спочатку утримувалися на кошти церковної громади. Становище дяка визначало місцеве звичаєве право, залежно від єпархії, і навіть парафії, причому дяк був у більшій мірі залежним від громади, ніж священик. Дяки переважно користувалися частиною (раніше третиною, а здебільшого — меншою частиною, за місцевим звичаєм) церковної землі — і третиною інших звичаєвих прибутків від церковної громади та мешкали в церковному будинку. Подекуди дяки отримували натурою або грошима від родини т. зв. «роківщину». Здібніших із дяків іноді висвячували в диякони і священики. Це явище було досить поширене в час, коли підупала духовна освіта. У 18 ст. таких священиків називали в Галичині «дячками». Подекуди, в основному на Центральних і Східних землях, становище дяків займали особи, які перервали освіту в духовних школах, та вихованці братських шкіл.

Практична діяльність дяків

Окрема частина діяльності давніх дяків — навчання грамоти: уже з 11 століття вчили початкової освіти дітей багатших батьків приватно або усіх при церкві. У 16-17 століттях в Україні були широко відомі мандрівні дяки-учителі, які залишали Київську Академію чи інші колегії, — та за умовлену нагороду вчили дітей священиків, козацької старшини чи міщан. Їх жартома називали «пиворізами». Перепис 1782 року в Росії припинив інституцію мандрівних дяків: їх прикріплено до певного місця, в якому могли виконувати церковні пісні. У парафіяльних школах до кінця 19 століття вчили переважно дяки-учителі. До їх обов'язків входили церковний спів і читання, керування церковним хором, супровід священика під час виконання душпастирських обов'язків. Інколи дякам надано привілей носити стихар під час церковного служіння (у католиків це вже не практикується). Дяків-учителів у 14-18 ст. ще й називали «дидаскалами».

Ілюстрації