Верещати

Вереща́ти, -щу́, -щи́ш, гл. Рѣзко, пронзительно кричать, визжать, пищать. І кричить, верещить, против діда не мовчить. Нп. Жаба кричить, верещить, а кухарь на рожні до кухні її тащить. Ном. № 1222.

Зміст

1 Сучасні словники
2 Ілюстрації
3 Медіа
4 Див. також

Сучасні словники

Словник української мови Академічний тлумачний словник (1970—1980)

ВЕРЕЩАТИ, щу, щи́ш, недок., розм.

1. Пронизливо, різко кричати, пищати, вищати. Хлопець верещав не своїм голосом (Нечуй-Левицький, III, 1956, 202); Дівчатка аж верещали від захоплення, стрибали навколо сосни (Юрій Збанацький, Між.. людьми, 1955, 17); Верещить на возі порося, пришнуроване до драбини мотузкою (Остап Вишня, I, 1956, 42); // Дуже голосно співати, щебетати. Горобці верещали по вербах, збираючи сплячі хрущі (Лесь Мартович, Тв., 1954, 113); У ботанічному саду верещали на всі заставки солов'ї (Юрій Яновський, II, 1954, 88).

2. перен. Видавати різкі, пронизливі звуки, скрипіння (при терті металевих, дерев'яних та інших предметів). На порожніх вулицях, занесених снігом, пронизливо верещали ковані колеса обозу (Петро Панч, В дорозі, 1959, 69); В кімнаті невідома дівчина витирала зім'ятим папером вікно, воно скрипіло й верещало (Юрій Яновський, II, 1954, 68).

Орфографічний словник української мови

ВЕРЕЩАТИ

вереща́ти

дієслово недоконаного виду розм.

Українсько-російський словник

ВЕРЕЩАТИ

разг. верещать, визжать; (пронзительно) кричать

Великий тлумачний словник (ВТС) сучасної української мови

верещати

-щу, -щиш, недок. , розм. 1》 Пронизливо, різко кричати, пищати, вищати. || Дуже голосно співати, щебетати.

2》 перен. Видавати різкі, пронизливі звуки, скрипіння (від тертя металевих, дерев'яних та інших предметів).

Словник лемківскої говірки