Санчата

Санча́та, -ча́т, ж. мн. Маленькія сани. Що на горі санчата, спускаються дівчата. Чуб. V. 98. Санчата - це не лише зимова забавка для дітей, а й засіб пересування, який значно полегшує мамі й татові життя, коли візочок загрузає у снігу. Вибираючи санчата, зверніть увагу, щоб вони були широкі та стійкі, аби дитина не перевернулася. Легкі, щоб зручно було їх виносити на вулицю, особливо якщо живете у багатоповерхівці, а ліфт частенько не працює. Найкращі полози - металеві (вони бувають трубчасті та пласкі), а сидіння - дерев’яні, так дитячій спинці буде тепліше. Санчата можна купувати, коли дитині виповниться 6 місяців. Для зимових прогулянок із маленькими дітьми є санчата-візочки з високими м’якими сидіннями, спеціальною підніжкою, ременями безпеки.

Історія

Сани були найдавнішим возом, що розвинувся з первісної волокуші і вживався не тільки в країнах північних, а й у південних, наприклад, в Давньому Єгипті. Багато народів, які вже знали про колісний віз, за звичаєм користувалися саньми в похоронному обряді (Стародавній Єгипет, Давня Русь та ін.).

Давньою є і традиція використовувати сани у гірничій справі. Наводимо уривок з праці Георга Агріколи De Re Metallica (1556 р.), який саме присвячений опису використання санного транспорту в гірництві часів пізнього Середньовіччя:

У Карінтії в зимовий час руду вантажать в шкіряні мішки і укладають по два-три мішки на невеликі санчата, які спереду робляться вище, а ззаду нижче. На мішки сідає сміливий їздець і не без небезпеки для життя направляє санки з гори в долину за допомогою жердини, яку тримає в руках. Впираючись жердиною, він гальмує санчата, якщо вони рухаються з дуже великою швидкістю; або ж він повертає санчата на правильний шлях, якщо вони відхилилися. У допетровській Московщині внаслідок незадовільності доріг і вулиць, а також порівняну дешевизну саней вони були найпоширенішими навіть у літній час. У болотистих і лісистих місцях Архангельської, Вологодської, Олонецької та Костромській губерній сани вживалися влітку до початку XX століття.

В Русі їзда на санях вважалася почеснішою, ніж на колесах, від чого сани вживалися при всіх урочистих випадках, особливо вищими духовними особами, які віддавали їм перевагу і влітку до кінця XVII століття.

Старовинні сани мали вигляд човна з краями, загнутими спереду і ззаду, або довгого ящика, що звужується спереду, в якому можна було лежати. У них здебільшого запрягали одного коня, верхи на якому сидів погонич.

В Московщині у знатних бояр і особливо у великих князів і царів сани відрізнялися багатим оздобленням; царські сани часто коштували 200—300 рублів. Їздили в них звичайно по одному, рідко по дві людини, але при виїздах, наприклад, в сани московського царя Олексія Михайловича стоячи містилося два боярина на зап'ятках і два стольника біля царських ніг, на прилаштованих уступах, або «полицях».

Жіночі сани, однакові за формою з чоловічими, були трохи ширші і забезпечувалися по сторонах жердинами, на які навішується сукно; таким чином сани закривалися і зверху, і з боків.

Особливе значення в сенсі обрядовості надавали саням при одруженні і ямри похоронах. У першому випадку для нареченої пропонували нарядні сани, вкриті атласом, оксамитом, багатими килимами, причому відповідно прикрашалася і упряж. Наречена їхала до церкви зі свахами, тримали над нею соболів, а з церкви — з женихом.

Першу літописну звістку про використання саней при похованні в Київській державі знаходимо в описі похорону Володимира Святославича; тіло небіжчика не тільки везли до церкви на санях, а й ставили в ній теж на сани. Іноді сани служили носилками для труни вдови чи матері покійного.

За дослідженням професора Д. Н. Анучина, сани використовуються при похороні не тільки у всіх слов'янських народів, але й у фінів, і в Західній Європі, і навіть у Єгипті (де мумії вивозили на санях, у вертикальному положенні).

Ілюстрації