Ронити

Рони́ти, -ню, -ниш, гл. 1) Роняти , губити.

Сучасні словники

Словник української мови Академічний тлумачний словник (1970—1980)

РОНИТИ, роню, рониш і рідко РОНЯТИ, яю, яєш, недок., перех.

1. Позбуватися чого-небудь, втрачати, губити щось (листя, цвіт, зерна і т. ін.). Задумана береза над яром посумніла і, мов золоті сльози, без вітру ронить додолу свої пожовклі листочки (Іван Франко, VI, 1951, 148); Як ми зустрілися весною, Ронили вишні білий цвіт (Дмитро Павличко, Бистрина, 1959, 192); Пожовкло листя, вже дуби Дозрілі ронять жолуді (Петро Дорошко, Серед степу.., 1952, 108); Ще місяць тому веселі, як саме сонце, соняшники тепер позгинали старечі підсушені стебла й.. роняли потроху на землю тверді зернята (Павло Автомонов, Щастя.., 1959, 3); * Образно. І в час, як білі пави ронять пір'я На тишу сіл, на хорі городи, Виходжу на засніжене подвір'я — І раптом стану юний і радий (Максим Рильський, I, 1946, 113); // Давати можливість упасти чому-небудь, що відокремилося, відірвалося, кидати щось зверху вниз. Сіяч врочисто у труді Незміряною нивою Роняє зерна золоті Із мрією щасливою (Микола Нагнибіда, Вибр., 1957, 73); * Образно. Багряний вечір плакав в травах, ронило небо нам росу... (Володимир Сосюра, Солов. далі, 1957, 22); Пливли по небу хмари, ронячи пухнасті сніжинки (Ярослав Гримайло, Незакінчений роман, 1962, 34); // перен. Вселяти в кого-небудь якесь почуття, думки, надії і т. ін. Він ронив надії красні в душу матері-небоги (Олекса Гуреїв, Друзі.., 1959, 10); Марія.. в розмові в дитячу душу роняла зерна недовір'я до батька й намовляла їхати з нею (Степан Чорнобривець, Пісні.., 1958, 34). ♦ Дух ронити за ким — дуже переживати, турбуватися за кого-небудь. — Мало коли й дома сидиш — як те перекотиполе, все гуляєш. Я за тобою й дух роню, а ти за мене забуваєш (Борис Грінченко, II, 1963, 368); Ронити (роняти) сльози (сльозу), нар.-поет. — плакати. Коло вікна стою, дрібні сльози роню, Дрібні сльози роню, слова не промовлю (Українські народні ліричні пісні, 1958, 205); Явдоха не спускала очей з свого сина, роняючи сльозу за сльозою (Панас Мирний, IV, 1955, 48).

2. перен. Вимовляти, говорити скупо, нехотя (слова). Учитель, сивий, згорблений, з пожовклим лицем і очима, повними невимовної туги, лише зрідка ронив якесь слово (Семен Журахович, Вечір.., 1958, 279); — Цієї людини ніколи не зустрічала, — тихо ронить слова Тамара (Антон Хижняк, Тамара, 1959, 125); У кабінеті кардинал, залитий золотом і кров'ю… із синіх вуст облудне слово поволі ронить... о, скандал! (Володимир Сосюра, I, 1957, 398).

3. рідко. Випускати мимоволі, несподівано з рук, не втримувати чого-небудь у руках. Прийшла рокована: поет Безмовно ронить пістолет, Кладе собі на груди руку І падає (Пушкін, Є. Онєгін, перекл. Рильського, 1949, 155); // Давати чому-небудь можливість випасти, вивалитися; розгублювати щось. * Образно. Підіймалася золота сонячна пляма все вище й вище, ронячи багатства в дорозі, і де пройшла, — лишила звуки і пам'ять по собі (Гнат Хоткевич, II, 1966, 238).

4. перен., рідко. Принижувати, применшувати що-небудь. Жолкєвський зніяковів, та намагався не виявити цього, не ронити гідності відомого вже на той час у Польщі вояки (Іван Ле, Наливайко, 1957, 152).

Словник української мови за редакцією Б.Д.Грінченка

Ронити, -ню, -ниш, гл. 1) Ронять, терять. Дрібні сльози роню. Мет. 53. Там пава ходила, піря ронила. Мет. 332. 2) Сбросить ребенка. 3) Дух за ким ронити. Быть безъ души отъ кого, души не слышать въ комъ. Ном. № 8753.

Ілюстрації