Повіка
Повіка, -ки, ж. Вѣко. Трудно сльозам ради дати, коли сами ллються. Нехай ллються річеньками, най (не) сохнуть повіки, колись мила рученьками утре їх навіки. Грин. III. 183.
Зміст
Сучасні словники
Академічний тлумачний словник (1970—1980)
ПОВІКИ 1, присл.
Те саме, що повік.
Будем жити повіки, як води Дніпра голубі (Андрій Малишко, Любов, 1946, 72).
ПОВІКИ 2, вік, мн. (одн. повіка, и, жін., рідко повіко, а, сер.).
Рухомі складки шкіри, що зверху і знизу закривають око. Очне яблуко захищене спереду двома складками шкіри — повіками, краї яких вкриті віями (Анатомія і фізіологія людини, 8 кл., 1957, 157);
Я лежав, дзвонячи зубами та трясучися, мов у пропасниці, поки важкий сон не наліг на мої повіки (Іван Франко, IV, 1950, 291); В куточку накритого повікою ока блищала ще свіжа сльоза (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 360); У Шумейка смикнулося повіко — передвісник того, що подібна розмова була йому неприємною (Анатолій Шиян, Баланда, 1957, 214).
♦ Здавлювати (здавити) повіки див. здавлювати; Не змикати (зімкнути) повік див. змикати; Повіки [не] клеяться (клеїлися) див. клеїтися.
Орфографічний словник української мови
пові́ка іменник жіночого роду
Українсько-російський словник
ПОВІКА веко
Ілюстрації
|
|
