Люлька

Люлька, -ки, ж. 1) Курительная трубка. Вас. 148. Хто не курить люльки і не нюхає табаки, той не варт і собаки. Ном. № 12600. У гуцуловъ части трубки называются: вершок, въ который набивается табакъ, сподок — въ него затыкается чубук; они дѣлаются каждый отдѣльно и скрѣпляются чо́пиком; надъ вершком находится накривка или шишка (крышка), которая къ вершку прикрѣплена кочергою — треугольною металлическою пластинкою, въ которой крышка поворачивается на чопу; металлическія украшеніи крышки (завитки) наз. кучерями: сподо́к украшается гре́бінем, а гдѣ послѣдняго нѣтъ, тамъ для крѣпости соединяетъ сподо́к съ вершко́м проволочная плетінка; та часть чубука, которая берется въ ротъ, наз. пищок. Шух. I. 276, 277. 2) Родъ писанки. КС. 1891. VI. 379. Ум. Люлечка. Козак сердега люлечку потягає. Нп.

Сучасні словники

Словник української мови Академічний тлумачний словник (1970—1980)

ЛЮЛЬКА 1, и, жін. Приладдя для куріння, що складається з мундштука і чашечки для накладання тютюну. Мені з жінкою не возиться, А тютюн та люлька Козаку в дорозі Знадобиться! (Сто пісень для молоді, 1946, 223); Сів [москаль] на окопі та й почав насипати тютюну в люльку (Нечуй-Левицький, I, 1956, 71); Вихопив жаринку з багаття Лесь Якубенко і пальцем затовк її в люльку (Михайло Стельмах, I, 1962, 504); * У порівняннях. На другому кінці столу вже підводиться висохлий, як люлька, чабан Горпищенко з міцним гранчастим келешком у руці (Олесь Гончар, Тронка, 1963, 142); // Таке приладдя з запаленим тютюном, що димить. Лежить [Опанас] у садку під грушею, люльку пихкає (Марко Вовчок, I, 1955, 23); Синій димок од люльки тонесенькою спіраллю розправляється і знову звивається вгорі в маленьку сіро-голубу хмарку (Петро Колесник, На фронті.., 1959, 30). Люлька є найстарішим пристосуванням для вдихання диму тліючого тютюну чи інших речовин. Найдавніша знахідка на території Лаосу вказує, що люди винайшли люльку більше ніж 5000 років тому У Північній Америці автохтонне населення використовувало люльки з катлініту, які прикрашалися пір'ям, кістками та намистинками з різноманітних матеріалів (відома усім «люлька миру»), тоді як в Південній Америці їх виготовляли з місцевих порід дерев. В Європі основним матеріалом для виробництва слугували глина та порцеляна — були багаторазові та прості люльки, проте з часом, коли люлькопаління стало невід'ємною частиною культури, майстри почали виготовляти складніші, чудово прикрашені люльки з різноманітними елементами декору, з коштовним камінням та слонової кістки, а мундштуки виготовляли з бурштину. Найбільшого розповсюдження серед аристократії та військової еліти XVIII—XIX століть (особливо гусарів) мали люльки форми «штумель» (від нім. Stummel — «недопалок»). Найбільше славилися виготовленням люльок-штумелів голландські та німецькі майстри. Серед бідніших верств європейців популярними були глиняні люльки вкоротшеної форми (англ. cutty). В Азії основним матеріалом виготовлення був бамбук. Зокрема в Японії наприкінці XVII століття набули популярність кісеру — люльки, що мали довгий бамбуковий мундштук та маленьку металеву чашу. З часом люльку повністю почали виготовляти з металу[6]. В Африці для виготовлення люльок використовували кістки та роги тварин, а також гарбузи, з яких і досі виготовляють люльки.

З часом у Північній Америці основним матеріалом став кукурудзяний качан, а в Європі — бріар та пінка

Популярністю «кукурузки» зобов'язані Хендріку Тіббі, який в 1867 році оселився в місті Вашингтон, штат Міссурі і заснував там меблеву компанію. В перервах він також виробляв з кукурудзяного качана люльки собі і своїм сусідам. З часом його невелике хобі переросло у бізнес. Він покинув столярство і заснував англ. «H. Tibbe & SonCo», яка в 1907 році стала більш відомою як англ. «Missouri Meerschaum Company». Відомими шанувальниками цієї компанії були Марк Твен та генерал Дуглас Макартур (на честь якого була названа його улюблена люлька з великою чашею та довгим чубуком)[8].

В Європі монополію глиняних та порцелянових люльок потіснили австрійці, які на початку XVIII століття почали виробляти люльки з османської та марокканської пінок. З часом, після відкриття та популяризації такого матеріалу як бріар, про глину та порцеляну геть забули, проте пінка практично не втратила свої позиції. Вважають, що люльки почали виготовляти з бріару на початку XIX століття на у місті Сен-Клод, що у Франції. Саме в цьому місті вперше помітили чудові якості цієї деревини, виготовляючи з неї коробки для зберігання солі та нюхального тютюну. На початку XX століття бріар практично повністю витиснув пінку з використання в Європі, і посідає панівне місце і досі . Бріар поширився на увесь світ і став конкурентом «кукурузки» в США.

Одним з перших виготовляти люльки з бріару почав італієць Фернандіно Россі в 1886 році, котрий оцінив якості і властивості люльок виготовлених в містечку Сен-Клод. З часом використання розповсюдилося на всю Італію, переважно на терени Сицилії та Сардинії, де малюнок бріару був особливо чудовим, а якість вищою від французького. До середини XX століття італійські майстри задавали моду серед люлькових майстрів в усій Європі. Невелику конкуренцію їм складали англійські майстри. Проте в 1960-х роках сталася справжня революція, яка почалася в Данії зі шведа Сікстена Іварссона. З того часу і дотепер панівну роль в моді на люльки відіграють данські майстерні, такі як дан. Sixten Ivarsson, дан. W.Ø Larsen та дан. Poul Rasmussen

УКРЛІТ.ORG_Cловник

Лю́лька ми́ру див. мир1; Смокта́ти лю́льку див. смокта́ти; Тягти́ лю́льку див. тягти́.

Ілюстрації