Зокола

Зо́кола, нар. Снаружи. Мнж. 181. ЗОКОЛА, присл., розм.

1. Те саме, що зовні. Шпарують жінки сарай зокола, деякі з землі, інші з кобильниці (Андрій Головко, I, 1957, 355); Під захистом дерев-велетнів причаїлася руїна якогось куреня.. Боязко зазирали [хлопці] всередину, обходили зокола (Іван Ле, Клен. лист, 1960, 89); Вона дозналася сама добре, що свекор тілько зокола такий грізний, суворий, а що серце у його, як у матері (Панас Мирний, I, 1954, 220); Якусь мить Коля ще дослухався до звуків зокола — знадвору (Юрій Смолич, Реве та стогне.., 1960, 258).

2. розм. Навколо, навкруги. Хтось крикнув: — Пали! — І тріскіт розлігся зокола (Михайло Старицький, Поет. тв., 1958, 225); // Трохи віддалеки. Цар годує сокола. А цариця дятла, а шуліка і сорока зокола сидять (Леонід Первомайський, I, 1958, 285).

3. перен. Непрямо, натяками; здалеку. Ззиралися панійки, зокола заводили річ про всякі нещастя, які бувають од горілки та нічних гулянок (Дніпрова Чайка, Тв., 1960, 96).

{{subst:Шаблон:Словник Грінченка і сучасність|Журб-1-18-40.д}