Зобіжати

Зобіжа́ти, -жа́ю, -єш, зобіжда́ти, -да́ю, -єш, сов. в. зобі́дити, -джу, -диш, гл. Обижать, обидѣть. Ніколи не зобіжав її. Мир. Пов. 123. Він і спершу її не поважав, а тепер буде зовсім таки зобіждати. Опат. 48. Хиба мене зобідила людина? К. Іов. 45. Як же ти міг так зобідить чоловіка? Грин. II. 72.

ЗОБИДЖАТИ і ЗОБИЖАТИ, аю, аєш, недок., ЗОБИДИТИ, джу, диш, док., перех., розм.

1. Викликати у кого-небудь почуття образи; ображати, скривджувати. Він [батько] справді був добрий, не то що ніколи не зобижав її, а було і матір придерже, коли та розходиться лаяти... (Панас Мирний, III, 1954, 19); Правдиві сльози заблищали на її запалих очах. Бо відколи вона пам'ятає себе, усі, усі зобиджають її (Михайло Стельмах, II, 1962, 20); — Ото мати зрадіє, що дочка знов буде коло неї!.. Тут і доглянуть, і голову змиють, і зобидити не дадуть (Василь Кучер, Трудна любов, 1960, 207); // Безчестити (жінок, дівчат). — О, вже і безстидство причепив! — посміхається Юрко.. — Хіба ж я зобижаю дівчат? От інколи тільки руки погрієш навколо їхнього стану (Михайло Стельмах, I, 1962, 65).

♦ Муху (мухи) зобидить не зможе (не зобидить) — про сумирну, лагідну людину. [Валерій:] Василько щастя людям хтів зробить; Він муху — й ту зобидить би не зміг! (Євген Кротевич, Вибр., 1959, 583).