Жалля
Жалля, -ля, с. = Жаль. Батько бив, батько бив, нагай увірвався, а я низом попід хмизом в зілля заховався. Батько йде, батько йде, на грудку споткнувся, а я з жалля, з запечалля з батька усміхнувся. Чуб. V. 653.
Жалля-на сучасний лад - жаль. Важкий настрій, що викликається якоюсь невдачею, горем і т. ін.; сум, печаль, скорбота. Співчутливе ставлення до чийого-небудь горя, переживання; жалість, співчуття
І жаль, і горе, і кохання — все заразом піднялось в її душі й неначе затопило всю її душу слізьми (Н.-Лев., II, 1955, 238);
Ой із журби та із жалю.. Погуляю понад морем Та розважу своє горе (Шевч., II, 1953, 152);
Великий жаль за рідною матір’ю проніс через усе своє життя Коста Хетагуров (Тич., III, 1957, 409).
У літературі можна часто зустріти словосполучення з цим словом.Ось,наприклад:
На [превели́кий] жаль, вставне словоспол. — виражає жалкування з приводу чого-небудь. На превеликий жаль, у мене нема знайомих в Кишиневі (Коцюб., III, 1956, 258); Дід зітхнув. На жаль, тут не було ніяких сумнівів: донька не повернеться (Ю. Янов., І, 1958, 562).
Жа́лю́ додава́ти — збільшувати переживання, тугу, печаль. В Путивлі граді вранці-рано Співає, плаче Ярославна, Як та зозуленька кує, Словами жалю додає (Шевч., II, 1953, 336);
Жаль [живи́й] бере́ (взяв, пройма́є, пройня́в) [за се́рце]; Жаль огорта́є (огорну́в, обня́в) кого — стає дуже важко кому-небудь, охоплює туга, сум, почуття скорботи когось. Аж жаль бере, як розказать: З Овечок перше вовну драли, А далі м’яса забажали, Та й ну щодня Овець качать (Гл., Вибр., 1957, 97); Жаль пройняв Максима, як він побачив, що свого б’ють (Мирний, II, 1954, 129); Харитю живий жаль бере за серце (Коцюб., І, 1955, 16); Почав мій Данило в дорогу зряджатись. Такий-то жаль мене обняв, як проводила його за село (Вовчок, І, 1955, 63);
Завдава́ти (завда́ти) жа́лю́ кому — засмучувати кого-небудь, наводити тугу, печаль на когось. Шумить діброва на горі, та тільки жалю мені завдає (Н.-Лев., II, 1956, 325). Ма́ти (чу́ти) жаль до кого — бути незадоволеним ким-небудь, нарікати на когось. Була дівка, як огірочок, а стала, немов черниця. Схудла, мовчить і до батька жаль має, А він чим винен? (Коцюб., II, 1955, 33): — Я чув жаль до себе, до вас, до матері (Коб., III, 1956, 228).
Вживання
Слово жаль в українській мові може виступати як підметом ,так присудком.
- Про жалість (у 1 знач.), співчуття до кого-, чого-небудь; жалко, шкода.
Матері кожної дитини жаль, бо котрого пальця не вріж, то все болить (Укр.. присл.., 1955, 127);
Жаль, жаль Енея-неборака, Коли його на міль, як рака, Зевес допустить посадить (Котл., І, 1952, 197);
Лаврінові стало жаль молодої жінки (Н.-Лев., II, 1956, 326):
- Про співчуття, що виникає внаслідок чого-небудь; жалко.
Пеклись тут гарні молодиці, Аж жаль було на них глядіть, Чорняві, повні, милолиці (Котл., І, 1952, 140);
Як вирветься сокира з рук — Пішла по лісу косовиця, Аж страх, аж жаль було дивиться (Шевч., II, 1953, 59);
Добре, що ти маєш польські книжки, тільки жаль, що такий малоцікавий автор попався тобі (Коцюб., III, 1956, 152);
- Про почуття незадоволення, образи.
Їй.. жаль на Гната, а ще більший жаль на Настю (Коцюб., І, 1955, 64);
[Хвора:] Я знала тільки, що мені так жаль, Так жаль на ворогів і жаль на подоланих (Л. Укр., І, 1951, 119).
