Лікоть

Словник Грінченка

Лі́коть, -ктя, м. = локіть. Правди на ніготь, а прибавиться на лікоть. Ном. № 7018. Паноче, чого в вас такий малий лікоть? Ном. № 10552. Ум. ліктик. Опух пішов за долоню, мало не до ліктика. Г. Барв. 530

Сучасні словники

[Словник української мови Академічний тлумачний словник (1970—1980)]

ЛІКОТЬ, ктя, чол.

1. Місце з'єднання плечової кістки з кістками передпліччя, де згинається рука. Чи не цей то Микитка, Що по лікті свитка? (Павло Чубинський, V, 1874, 67); Крізь витерті рукави пошарпаної свитки світились лікті (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 34). На ліктях, розм. — плазом. — Ми.. всю Трансільванію на ліктях перечовгали (Олесь Гончар, III, 1959, 206). ♦ Лікті [собі] кусати (гризти) — досадувати на непоправність чогось, шкодувати за загубленим. Катря йому [Павлові] законна дружина.. Хай шаленіє Соломія та кусає собі лікті (Василь Кучер, Трудна любов, 1960, 319); — Багатії вже й лікті кусають, що мене обрали (Юрій Збанацький, Сеспель, 1961, 274); Почуття ліктя — про товариську підтримку в чому-небудь. Почуття ліктя серед наших людей знайшло яскравий прояв у прагненні підтягати відстаючих до рівня передових (Радянська Україна, 3.IV 1962, 3); Чути лікоть чий — відчувати товариську підтримку в чому-небудь. Перон тече людським потоком мимо. Та чує кожен з трьох плече і лікоть побратима (Петро Дорошко, Три богатирі, 1959, 4).

2. Частина рукава одягу, що облягає місце, де згинається рука. У неї були продерті лікті, либонь ніколи було й залатати (Леся Українка, III, 1952, 707).

3. Старовинна міра довжини, приблизно в півметра. Поруччя було невисоке, півтора ліктя понад вулицею (Іван Франко, III, 1950, 31).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 4, 1973. — Стор. 514.

Ілюстрації