Вольницька Аліна Володимирівна
Зміст
Персональні дані
ПІБ
Вольницька Аліна Володимирівна
Група
Електронна пошта
avvolnytska.ij20@kubg.edu.ua volnytska8@ukr.net
Соціальні мережі, блоги
Навчальна діяльність
Навчання на MOOC
Навчання на масових відкритих онлайн курсах)
Переддипломна практика
«Розстріляне відродження»: історія талановитих і приречених
Ми зустрічалися на уроках української літератури, рідше на історії. Я сприймала це як чергову трагедію мого народу, але не надто близько до серця, бо ж зараз все інакше. Тоді було інакше. Школярка, з вірою в справедливість, щиро вірила, що такого більше немає. Привіт! Зараз 2024 рік, а нас знову, чи то досі, вбивають! Перекручують, брешуть, замовчують історію. Знецінюють величних. Присвоюють талановитих. Але вкінці все рівно всіх знищують. Я щось подібне вже чула, бачила, знаю й пам’ятаю. Їх…вони – «Розстріляне відродження». Вчора купувала білет в кіно на «Будинок „Слово“: Нескінчений роман», розуміючи, яким буде кінець. Сьогодні йшла з тією ж думкою. Знайшла своє місце, почекала, поки закінчиться реклама. Все, ось вони, добре впізнавані обличчя. Різко вдарило натхнення. Вони…вони такі живі. Якісь надто романтичні, інфантильні й цікаві. В голові промайнула думка, що я хотіла б бути серед них. Такою особливою, нестримною в ідеях і закоханою в цю красу творення. Певно треба додати трішки історії, чи то хоч щось про стрічку. Тож, “Будинок „Слово“: Нескінчений роман” - це український повнометражний художній фільм, який розповідає про один з найтрагічніших періодів в історії української літератури. Режисером фільму є Тарас Томенко. Фільм зосереджений на подіях 1930-х років, коли радянська влада зібрала найяскравіших українських письменників в одному будинку в Харкові, відомому як “Слово”. Ця будівля стала місцем, де письменники були змушені працювати в ім’я системи. Фільм розкриває жахливу правду про те, як ці письменники, відомі як покоління «Розстріляного відродження», були знищені радянською владою. Втім, сподіваюся, що це ви й так знали. Тож, вже через десять хвилин перегляду моє натхнення замінив біль, а потім ще злість і ненависть. Я хотіла їх врятувати. Нам, як і радянській владі, потрібні були ці таланти. Текли сльози на багатьох сценах. Вони були сильними настільки, наскільки це було можливо. Чи то так ще спрацювала чорно-біла картинка. Втім, я відчула себе частиної цієї історії. Дивитися на приречених складно, але мої мурахи варті того. Люди-герої, заслуговують на те, аби їх страждання та забрані життя не були марними. Цих людей вбили, а деяких зламали перед цим. Втім, їх таланти досі живуть в пам’яті, на сторінках, екранах. Ми маємо спадщину, тому зараз я хочу й буду перечитувати «Я (Романтика)». А вам раджу побачити цей “Будинок „Слово“: Нескінчений роман”, після якого так мало, й водночас багато, слів. Бо то треба знати, пам’ятати й продовжувати ЇХ справу.
Чи має мистецтво бути доступним? На прикладі PinchukArtCentre
Чи має мистецтво бути доступним? Поставила я собі таке питання після відвідування нових виставок у PinchukArtCentre. І знаєте, я все ж схиляюся до відповіді «Так». Як на мене, доступність мистецтва є фундаментальним принципом, який відіграє ключову роль у освіті та культурному розвитку суспільства. Мистецтво може служити як дзеркало, що відображає історію, культуру, соціальні зміни та індивідуальні переживання. Коли мистецтво стає доступним, воно надає можливість кожній людині збагачувати свій внутрішній світ, розвивати емпатію та критичне мислення. Поясню на прикладі, вже згаданого попередньо, PinchukArtCentre. У самому серці Києва, серед історичних вулиць, що дихають традиціями та сучасністю, розташований PinchukArtCentre — не просто галерея, а живий організм культурного просвітництва. Заснований у 2006 році бізнесменом і філантропом Віктором Пінчуком, цей арт-центр став одним з найбільших і найдинамічніших приватних центрів сучасного мистецтва в Центральній і Східній Європі. Унікальність PinchukArtCentre полягає не лише в його архітектурному ансамблі чи величезній колекції творів, але й у його місії — просвітництві через мистецтво. Завдяки широкому спектру публічних онлайн-програм, PinchukArtCentre залучає авдиторію різного віку до мистецтва та критичного мислення. Кожна програма випливає з виставок і провокує систематичний діалог між авдиторією, витвором мистецтва та інституцією. Важливість PinchukArtCentre в мистецькому просвітицтві суспільства можна простежити на прикладі діючих виставок. "Олександр Ройтбурд. Теорема влади" та "Я з тобою" — це не просто експозиції, а платформи для обговорення актуальних соціальних тем. Вони відображають глобальні тенденції та локальні особливості, залучаючи відвідувачів до рефлексії та самоосвіти. PinchukArtCentre не тільки виставляє твори мистецтва, але й активно займається освітньою діяльністю, пропонуючи лекції, екскурсії та інклюзивні заняття, що робить мистецтво доступним для широкого кола відвідувачів. Це підкреслює його роль як осередку культурного розвитку та діалогу. Звісно, ми не будемо виключати той факт, що не всі готові до критичного сприйняття мистецтва або коли мистецькі твори викликають поляризацію думок. Однак, будь-які потенційні негативні реакції – це емоція, яка є частиною освітньої місії. Доступність мистецтва має важливе значення, адже це і розвиток критичного мислення, емоційне збагачення, соціальна інтеграція, культурна освіта, стимуляція творчості тощо. Наводячи приклади, я звісно розглядаю їх через призму сьогодення – життя в умовах війни. Наголошую на саме цих значеннях, адже нам потрібно не лише розуміти, відчувати самим, але й доносити іншим, наприклад країнам, правду, емоцію. І мистецтво є саме тим, влучним інструментом.
Мистецтво часто викликає питання та спонукає до рефлексії, що є важливим для формування здатності критично оцінювати інформацію та явища. Через емоційний вплив мистецтво може викликати співпереживання та розуміння інших культур та історій. Воно може об’єднувати людей різного походження та віку, сприяючи соціальній згуртованості та інтеграції. Доступ до мистецтва дозволяє людям дізнаватися про культурну спадщину та сучасні культурні практики, що є важливим для збереження та розвитку культурної ідентичності. А ще, воно може надихати на власну творчість та самовираження, що є важливим для особистісного розвитку.
Тож, як на мене, доступність мистецтва не лише збагачує індивідуальний досвід, але й сприяє створенню більш освіченого, толерантного та креативного суспільства. Добре, що вже є простір PinchukArtCentre і сподіваємося, що подібних проектів буде тільки більше.
Виробнича практика
Тіні Міфів: Огляд фільму “Перелесник”
У темряві древнього лісу, де таємниці шепочуться вітрами, існує світ, наповнений чарами та загадками. Це світ, де міф стає реальністю, а легенди оживають перед нашими очима. У цьому містичному куточку природи, серед шелесту листя та таємничих звуків ночі, з’являється фігура, яка втілює собою давній український фольклор — Перелесник. Фільм “Перелесник” відкриває завісу у світ, де межа між людськими емоціями та надприродними силами стає невловимою. Режисери Любов Павлова та Олександра Каднікова майстерно переплітають історію кохання та спокуси з елементами жаху, створюючи кінематографічний шедевр, який водночас зачаровує та лякає. “Перелесник” розповідає історію заміжньої жінки Лади, яка зустрічає таємничого незнайомця біля озера. Ця зустріч веде до непередбачуваних подій, які переплітають реальність із міфічним, відкриваючи перед глядачем світ, де межі між людськими емоціями та надприродним стають невловимими. Перелесник, міфічний персонаж, який зазвичай асоціюється зі злими духами, у цьому фільмі виявляється більш складною фігурою. Він не просто істота, що вабить та шкодить, але й сутність, яка прагне відчути справжнє людське кохання. Ця дилема додає глибини персонажу та забезпечує цікавий поворот у сюжеті. Акторський склад, зокрема Данило Коломієць у ролі Перелесника та Олександра Каднікова у ролі Лади, показали вражаючі виступи, які допомагають глядачам зануритися у світ фільму. Музичний супровід Марії Яремак та звукове оформлення Майкла Пірса ефективно підсилюють атмосферу та настрій.
У світі, де кінематографія часто прагне до грандіозності та величезних бюджетів, український короткометражний фільм “Перелесник” вирізняється своєю унікальністю та автентичністю. Створений з бюджетом всього 500 доларів, цей фільм є свідченням того, що справжня майстерність не завжди вимірюється грошима.
Костюми та реквізит, які з’являються у фільмі, були зібрані з секонд-хендів та виготовлені власноруч, додають особливого шарму до візуального стилю. Локації зйомок, такі як Голосіївський ліс та творчий простір-студія, підкреслюють містичну атмосферу фільму і дозволяють глядачам зануритися у світ українського фольклору. Фільм “Перелесник” є відмінним прикладом того, як можна використовувати народні перекази та міфологію для створення сучасного кінематографічного твору. Він не лише розважає, але й змушує задуматися над вічними темами любові, спокуси та вибору, показуючи, що навіть з обмеженими ресурсами можна створити щось надзвичайне.
«Я, «Побєда» і Берлін»
Мені було 11 чи то 12, коли Кузьми не стало. Я не знала, хто він, втім, добре пам’ятала кожне слово пісні «Старі фотографії». Тоді, в 2015 році, втрати я не відчула. Однак сьогодні, побувавши в кіно на «Я, «Побєда» і Берлін», це відчуття мене переповнює. «Я, «Побєда» і Берлін» — український художній фільм за мотивами однойменної повісті музиканта Кузьми Скрябіна. Стрічка вийшла в прокат 14 березня 2024 року. В ній про яскраві 90-ті. А ще про те, як за три дні до запланованого концерту музикант-дебютант Кузя вирушає зі своїм другом Бардом до Берліна на старій «Побєді». Якщо вірити чуткам, там є колекціонер, готовий обміняти ретро автомобіль на новенький «Мерс». Наївно Кузьма обіцяє своїй дівчині Барбарі повернутися додому на новій тачці, а колегам по гурту — встигнути на виступ. Втім, сталося не як гадалося. Режисеркою фільму стала Ольга Ряшина, а головну роль – Андрія Кузьменка, зіграв Іван Бліндар. Перше, що я сказала собі, почувши голос Кузьми з екрану – «який же він подібний до справжнього». Не кажучи вже про візуальну схожість, яка створила максимально реальну постать Скрябіна. Загалом, акторський склад та гра мене потішили. Всі були на своєму місці. А далі заворожує атмосфера 90-тих. Так, мені, як людині 2000-них, ретро здається чарівним. Заходи сонця, багато джинсу, яскраві колготи, музейна машина… Загалом, очам було тепло від картинки минулого. Відчуття, ніби переглядаєш чийсь старий альбом, де на кожне фото є своя особлива історія. А коли ці всі пейзажні спогади переглядаєш під настільки різноманітний, наскільки й влучний музичний супровід… навіть трішки мурашить. Дійсно, протягом всієї стрічки я тільки те й робила, що вмикала «Shazam», аби не забути все почуте. Не дивлячись на те, що все ж більшість мелодій та текстів були мені знайомі, саме це кіно наново мене в них закохало. Комусь може здатися, що музичного супроводу було надто багато, але я з цим не згодна. Все було доречно. Не можу й не відмітити те, що саме в моїй пам’яті, це перша українська робота в жанрі пригод. І якщо відкинути тужіння, «Я, «Побєда» і Берлін» смішить, дарує легкість, розважає, надихає й породжує бажання прочитати всю бібліографію Андрія Кузьменка. Сьогодні мені вже 20 років і йдучи вчора на «Я, «Побєда» і Берлін», я мала представлення, хто такий Кузьма Скрябін. Я люблю слухати його хіти, які вважаю вічними, а ще переглядати уривки з інтерв’ю, де звучать його легендарні вислови, які так і хочеться записати в свою збірку «цитати, що мене рятують». Я поважаю пана Андрія за багато речей, напевно тому, саме після перегляду фільму мені стало дещо боляче. Бо ж на картині ти бачиш молодого, амбітного, азартного, веселого й неймовірно талановитого Кузьму Скрябіна. А якщо я його впізнаю й вірю, значить стрічка видалася хорошою, зокрема для мене точно.
МІСЦЕ ТУРБОРТИ Й БЕЗТУРБОТНОСТІ
Моє місто пахне солодкою вишнею, молодою кукурудзою, свіжою зеленню, стиглим кавуном, запеченим хлібом, а ще пряженим молоком і гарбузовою кашею, яку я вкотре з’їдаю сама. Мій дім пахне маминими млинцями й татовим вином. Тут кожна страва оповита любов’ю. Все має присмак турботи, а ще безтурботності. Найсмачнішим все здавалося після школи. Ти повертаєшся додому, а там на плиті мамині котлети й гречка. Половину ти з’їдаєш ще холодною, не дочекавшись того самого «дзинь» мікрохвильовки. Далі ти п’єш чай, розкрадаючи мамині запаси солодощів. Досі загадка, коли вона встигає їх поповнювати. Тоді я любила прийти зі школи й не застати нікого вдома. Тепер же, коли приїжджаю раз на кілька місяців, люблю чути: «пішли снідати разом». А якщо все ж прокидаюся на ранок сама, то близько 11:00 обов’язково отримую дзвінок від мами з питаннями: «ти прокинулася? Вже поснідала? І як тобі?» Я звичайно скажу, що неймовірно смачно, а вона задоволено: «я старалася». Втім іноді в рідному місті ранок може смакувати інакше, а точніше – п’янко. Це відбувається в сезон збирання винограду, що перетікає в татове виноробство й всесвітню дегустацію. Тоді ж ранкова рутина така: я спросоння бачу тата в дверях, який виглядає, чи не прокинулася я. І от як тільки він бачить хоч трішки відкриті очі, одразу питання: «Ти вже не спиш?». Не дочекавшись відповіді, говорить: «Ну то пішли, спробуєш вино на цукор, бо я зрозуміти не можу». На мій аргумент, що я ще й води не пила, одразу летить безперечний довід, що ну й добре, почнеш день правильно. Звісно татове вино завжди смакує прекрасно. Головне, бути обережною, бо п’янить не гірше за підліткове кохання. Між іншим, якщо вже перші серйозні почуття згадали, то для мене це як пахощі раннього літа й смак першого, й такого ще зеленого кислого яблука. Ти кусаєш з надією, що воно вже хоч трохи солодке, але ж ні: тобі зводить зуби, стають вологі очі, а якщо доїси до кінця, то ще й живіт болітиме. Але це нічого, бо найсолодше яблуко чекає тебе ближче до двадцятої осені. А восени й бабуся з дідусем покличуть в гості на борщ з печі. Хоча окрім нього там ще буде десять страв. Всі вони мають аромат бабусиних старань. Та перш ніж виїжджати всім сімейством, слід обов’язково подзвонити й сказати ті самі, вічні, які ми передаємо з покоління в покоління кодові слова: «Ставте варитися картоплю, ми в дорозі». Як завжди вдягли всі дружно вбрання на виріст, бо з села привеземо повні животи, кишені й у кожній руці буде захолод. А як доїдемо, то почнемо ми грати в гру: по пахощам вгадуємо, що буде на столі. Я завжди кажу, що без млинців з грибами не обійдеться і ще жодного разу не схибила. І от ми сідаємо й смакуємо той самий, домашній, щойно з печі борщ. Червонющий, наваристий, лише з домашніх продуктів. І всі мої смакові рецептори починають кричати: «Ніколи більше не їж ті витребеньки-роли, нащо вони тобі здалися, коли можна приїхати й посмакувати чарівним, повним глечиком бабусиного щастя!» В цей момент я розумію, що насправді не люблю смак їжі. Я люблю смак турботи й любові, якими просочений кожен мамин млинець, бабусин борщ, татовий келих вина і кожна вулиця рідного міста. І тому я так ніколи й не полюблю готувати, бо ж я не хочу просто їжу, я хочу гарячої, запашної любові з печі.
МІСТО «БЕЗ» ВІЙНИ
Місто «без» війни. Те, що мене зараз хвилює, дратує і не відпускає. Моє містечко Борзна в Чернігівській області. Територія і люди, які менше постраждали від війни. Як вони себе поводять та що їх турбує. Ще не будучи вдома, я слідкувала за подіями в моєму краї, слухала розповіді рідних про тамтешню ситуації. Історії були однаковими: «Що ці люди творять?! Б’ються в чергах до банкоматів, магазинів, ніби вбити готові за ту третю пачку гречки, сердяться через комендантську годину, а ще претензії до приватних підприємців, чому ж вони не привозять тих чи інших товарів» тощо. Коли 10 березня я все ж змогла повернутися додому, то була дуже здивована. Неприємно здивована. Такий контраст з Києвом! В цьому місті нема війни. Люди не розуміють, що це, бо їх вона не торкнулося, але ж вони й не хочуть цього зрозуміти. Міські мешканці критикують все і всіх. Це почуття об’єднаності, яке я відчувала в Києві, зникло. На зміну прийшло почуття байдужості. Якось я зустріла свого однокласника та ще кілька знайомих, з якими ми затіяли гарячу дискусію. Два парубки видали мені те, що й досі на голову не налазить: «Ну ось дивись, на нас война вплинула позитивно, бо у нас дєньгі появились», а далі сміх. Це говорить тутешня молодь! Повертаючись до теми «місто «без» війни». Добре, що не всі міста, смт та села України постраждали. Я щиро радію, що моя Борзна вціліла. Та поки хтось бореться з провиною вцілілого постійно допомагаючи, решта – «война вплинула позитивно», б’ється за крупу, жаліється на голосну сирену, яка тут і так рідкість. Мені страшенно болить, що в момент, коли треба об’єднатися і бути свідомими, деякі українці так ганебно себе поводять і ще ганебніше висловлюються. Та завершити я хочу позитивно. Я знаю, що в моєму містечку, як і в інших поселеннях України живуть гідні люди. Слід лише цю гідність частіше демонструвати.
НАЙДОВША ДОРОГА ДОДОМУ
Дорога додому. Моя найдовша дорога додому. Дорога тривалістю в три тижні. Все почалося 24 лютого о пів на шосту ранку в гуртожитку Києва. Мій міцний сон перервала сусідка по кімнаті. Вона сиділа на моєму ліжку і щосили трясла мене за ноги. Я відкрила очі і побачила дівчину, яка в істериці кричала мені про війну. Її страх заповнив всю кімнату, але не мене. Мій мозок все ще спав і не розумів, що відбувається, але краєм вуха я чула галас на коридорі. Прийшовши до тями, я подзвонила мамі. Уявляю, як її здивував мій дзвінок в таку ранню годину. Найголовніше питання цього ранку було – як мені дібратися додому, адже автобуси ходять рідко, тож було прийнято рішення їхати спочатку на квартиру до тітки. Певно з цього моменту і починається моя найдовша дорога додому. Я збирала речі, довго думаючи над тим, що мені треба. Можливо я вас повеселю, коли скажу, які найдивніші речі я забрала з собою. Тож, я врятувала зошит, куди виписувала домашнє завдання, дві книги, які зайняли половину валізи, два шоколадних батончика та сирочок. Я була настільки спокійною, що навіть сміття винесла. Я зібрала всі свої лахи до купи і відправилася в путь. Моїм місцем призначення була квартира на Оболоні, до якої мені добиратися хвилин 40. На вулиці вже була купа людей. Біля банкоматів зібралася черга. Всі кудись йшли з валізами та прощалися. Спустившись в метро, я помітила чоловіків у військовій формі. Навіть почала лічити кожного наступного. Я пильно вдивлялася в їх серйозні обличчя, аби вловити ще якусь емоцію. З усіх боків лунали чутки від бабусь. Аби не слухати всі домисли оточуючих, я занурилася в новини. Час пролетів швидко і ось вже станція Оболонь. Я виходжу з вагона і знову бачу купу людей з валізами та тваринами. Однак, цього разу вони нікуди не йшли. Вони сиділи, думаючи, що робити далі. Певно, тоді вперше мене кольнув страх. Я вийшла з метро і прямувала до будинку тітки. Розглядала все навкруги, запам’ятовувала Київ таким живим, ніби боялася більше не побачити. Втім, зустрічала лише налякані очі. Я зайшла в квартиру до тітки, яка тим часом готувала борщ. Отака реакція була у неї на події. Я не збиралася розкладати речі, бо думала, що сьогодні поїду додому. Мою наївність зруйнували новини, що голосили про небезпечність шляху. Тому наступні три тижні я провела у маренні своїм домом. Кожного дня я мріяла про зустріч з рідними. І ось він – шанс. Одного дня, мама подзвонила і сказала, що наша знайома буде їхати до мого міста завтра автобусом. Почувши слова «знайома буде їхати», я сказала, що їду. Мені було все одно коли, як, з ким, бо вже уявляла, як обійму рідних. Рішення прийнято, місце в автобусі заброньовано, виїзд завтра об 11:00, вартість білету – 600 грн. Була лише одна умова: не говорити бабусі, бо буде хвилюватися. Дорогою до місця від’їзду, я знову роздивлялася Київ. Він був зовсім іншим: весь у написах про російський корабель, блокпостах, зруйнованих будинках і військових. Чекаючи на автобус, мені подзвонила бабуся, якій я сказала, що я у тітки, все гаразд. Транспорт затримувався, тож я виїхала лише о 12:00. Автобус був переповнений. Люди настільки хотіли потрапити додому, що готові були стояти. Дорога була довгою і хвилюючою. Кожну хвилину я відписувала своїм рідним, що зі мною все добре, але за вікном тільки й бачила оголошення «обережно міни». Зупинки на блокпостах, перевірка документів, розбита техніка з боку дороги, невідомі мені шляхи, бо багато доріг та мостів зірвано, дорога тривалістю в п’ять годин. І ось вона, мама, яка в сльозах біжить мене обіймати та тато, який досі не вірить, що я тут. Я заходжу до будинку, дзвоню бабусі, щоб сказати: «Я ВДОМА!!!».
Навчальна практика
Військовий госпіталь: ти обираєш життя
Медичні заклади не бувають приємними. Це факт. Там завжди моторошно, шумно, багато болю. Особисто я, маю саме таке загальне враження від всіх відвіданих лікарень. Втім, досвід кількох походів до військового госпіталю змусив забути все, що я бачила до цього. Два місяці тому я вперше відвідала «Головний військовий клінічний госпіталь» в Києві. Метою походу було супроводження мами на обстеження до лікаря щодо її судин. Нічого страшного, але вона давно шукала хорошого лікаря. Саме такого їй і порекомендували. Вже написавши потрібну адресу в гул-карти я побачила, що наше місце призначення – військовий шпиталь. Дуже здивувалася. Ще не дійшовши до лікарні зустріли багато військових. Поки все було логічно. Ми дійшли. Бачимо відчинені ворота, назву й ще більше людей в формі. Проходимо в пункт видачі перепусток. Віддаємо свої паспорти й говоримо до кого ми. Після отримуємо одноразові перепустки та йдемо до блокпосту. Нас пропускають і підказують, куди саме йти. А йти далеко. Територія медичного закладу величезна, ти потрапляєш в окремий світ. Там так гарно! Стільки зелені, простору, лавочок й декілька симпатичних будівель. Вражають масштаби спочатку площі…потім тебе вражає кількість поранених. У кожного другого немає кінцівок, вони на візках, без зору, з перемотаними головами тощо. Тобі боляче бачити наслідки й розуміти причини. Ти бачиш військових на лавці із втупленим поглядом на старезне піаніно під аркою. Побита техніка, якісь уламки, ще купа поранених, а поряд стоїть великий синьо-жовтий напис: «Я♡ЗСУ». Ми йшли далі й ставало лише страшніше. Ще на вході я зняла кілька випадкових відео красивої природи. Далі я вже не бачила її. Тільки їх: поранених, підбитих і сумних жінок та чоловіків. Такі були мої враження після першого візиту. А таких в мене було ще два. Тиждень тому все вже як в тумані, ми йшли мовчки. Я знову побачила те й тих, кого б не хотіла бачити. Хотілося уявляти, що це музей минулого. Втім, це не експонати – живі люди. Щастя, що вони – ЖИВІ! Сьогодні були там втретє. Ми побачили білочку. Люди в формі побачили її й тикнули мило пальцем, аби й інші звернули увагу. Потім знову в очах були наслідки війни. Дивно дивитися на ці дві контрасті реальності. Багато думаєш про життя, яке відбувається в тебе. Згадуєш про буденні проблеми. Милуєшся природою, тішишся, що побачив дуже близько білочку. А потім бачиш те, як люди вчаться жити, як вони пристосовуються. Як всім страшно, але вони обирають життя. Ми всі його обираємо кожного дня, не дивлячись на те, що іноді й нашого вибору недостатньо. Ми не забуваємо про майбутнє, але все ж більше віримо сьогоднішньому дню. А завтра буде, допоки ми цього хочемо.
"Ти нещасна, коли самотня: як стереотипи роблять нас неповноцінними"
Соціум завжди був насичений стереотипами щодо того, як повинна жити, виглядати та відчувати жінка. Однак одним із найпоширеніших стереотипів, які завдають серйозної шкоди психічному та фізичному здоров'ю жінок, є переконання, що "ти нещасна, коли самотня". Саме тому, я б хотіла детальніше розглянути вплив цього стереотипу на самооцінку жінок та надає аргументи за тим, що самотність не повинна робити нас менш щасливими чи неповноцінними. Стереотип про те, що жінка повинна мати чоловіка, щоб бути щасливою, має глибокі корені в історії. Суспільство запевняло, що кожна жінка має мріяти про створення сім’ї, бути дружиною, матір’ю. Цей погляд був поширеним і нормативним, і багато жінок відчували тиск створити ту родину, народити дітей, бути «берегинею сімейного вогнища», щоб бути визнаними та щасливими. Стереотип "ти нещасна, коли самотня" негативно позначається на самооцінці жінок. Жінки, які не знайшли партнера або вибрали інший шлях у житті, часто відчувають осуд. Це призводить до стресу, депресії та втрати самоповаги. Важливо розуміти, що самотність не обов'язково означає нещасність. Багато жінок обирають бути без партнера/партнерки, оскільки це дає їм можливість розвивати свої інтереси, кар'єру, навчання тощо. Це може бути свідомим вибором, який відповідає їхнім потребам та бажанням. Найближчим часом ми навряд чи зможемо позбутися цього стереотипу повністю, втім ми можемо з ним боротися, популяризуючи подібні наративи: • Самооцінка: Жінки повинні відчувати себе щасливими незалежно від свого сімейного статусу. Важливо працювати над здоровою самооцінкою, ставленням та любов’ю до себе. • Популяризація різноманіття: Суспільство повинно цінувати різні шляхи до щастя і підтримувати жінок у їхньому виборі, будь то одруження, подруга чи самотність. • Освіта та усвідомлення: Важливо навчати молодих жінок та чоловіків, що не існує якогось одного шаблону життя. Кожен має право обирати, як хоче жити. Це допоможе зменшити тиск і негативний вплив стереотипів у майбутньому. Стереотип "ти нещасна, коли самотня" залишається актуальною проблемою, яка обмежує права та свободу жінок. Важливо усвідомити, що щастя не залежить від статусу відносин і кожна жінка має право на свій вибір щодо того, як жити своїм життям. Хотіти мати партнера або ж не хотіти цього – це однаково нормально. Будемо вірити, що в найближчому майбутньому суспільство навчиться визнавати й підтримувати, а не засуджувати й нав’язувати якісь «норми».
