Химородник

Хи́мородник, -ка, м. Колдунъ, знахарь. К. ЧР. 153, 427. Проклятий химородник, що заморочив вам голови. К. ЧР. 194.

Зміст

1 Сучасні словники
2 Ілюстрації
3 Медіа
4 Див. також
5 Джерела та література
6 Зовнішні посилання

Сучасні словники

Тлумачення слова у сучасних словниках ХИМОРО́ДНИК «чаклун, характерник». ХИМОРО́ДНИК заст. (той, хто ворожить). ХИМОРОДНИК, а, ч., заст. Ворожбит. «Що ж,- думає [Петро], - як і се такий химородник? Піду скоріш, щоб справді не вкоїв він якого лиха». Да ступивши швидкою ходою ступнів з десяток, зупинивсь ізнов, наче об стіну вдаривсь (П. Куліш, Вибр., 1969, 101).

Химородник, харій, характерник, галдовник - Назва віщуна, чаклуна на Запорозькій Січі, який займався не лише ворожінням, але й лікуванням поранених козаків, їх психотерапією та фізичною підготовкою, про що існує ряд історичних свідчень очевидців, народних легенд та переказів. Химородник, характерник - людина, яка цвіте по життю. Людина з надзвичайними здібностями, досвідчений воїн. Їх завжди виставляли в перші ряди під час бою і вони залякували ворога, замовляли йому зброю, знали як це робити. Деякі володіли надзвичайними здібностями - вміли входити у стани зміненої свідомості, в Силу і вдвох рубали ціле військо ворогів. Деякі з них могли так швидко рухатися, що тисячі полчищ ворогів не могли їм протистояти. Розповідають історії як вони вміли керувати природними стихіями. Козак на коні починав крутити шаблюкою над головою, раптово він зникав, здіймався жахливий смерч і розносив усе і всіх довкола. Вони вміли переходити в інші простори і діяли звідтам в цьому, проявленому. Сила такої дії була разів в 100 вищою, ніж прямий удар рядового козака. Вони вміли перетворюватися у різних звірів, володіли їхьою силою та здібностями. Могли взагалі бути невидимими для ворога. На думку В. Пилата:«Після хрещення Русі, переслідувані князями та греками волхви, жерці і воїни-охоронці храмів об’єднувалися у таємні громади і у віддалених від міст місцях почали створювати Січі. На островах Дніпра, побережжях Бугу і Дністра, в Карпатах і багаточисельних лісах України (Русі) волхви заснували школи бойового гартування і вишколу, в яких шлях воїна до вершин досконалості опирався на рідну віру, одвічні звичаї та обряди». Доказом того, що багато хто з характерників не були християнами, було те, що «Їх ніколи не ховали попи, а ховали їх запорожці по-своєму». Навіть декотрим, як розповідають легенди, забивали в груди кілок, щоб вони по смерті не вставали, а тоді засипали землею. Однак найпоширенішим похованням характерників було поховання лицем донизу. Цей звичай склався ще зі скіфських часів. Як стверджує С. Бессонова, так ховали «небезпечних людей-чаклунів, тобто осіб, чиє посмертне відродження було небажаним. Для того їх обертали обличчям вниз, щоб сонце не торкнулось їх своїм животворним промінням». Одне з таких поховань козака-характерника, як повідомляє П. Лаврів, було розкопано в 1936 році біля с. Архангельськ, Ясинуватського району, Донецької області. Козак лежав у дубовому гробі, зробленому без жодного цвяха. Коли відкрили труну, побачили останки козака в червоних шароварах і синьому жупані, підперезаному зеленим поясом. Він лежав лицем донизу, а за поясом мав горобчик горілки, запечатаний сургучем. Прості люди називали характерників чаклунами, галдовниками, а попи вважали, що в них «вселився біс». Створюючи свою систему бойового вишколу, козаки-характерники були продовжувачами справи волхвів. Крім того, українці мали можливість ознайомитись і з бойовими мистецтвами інших народів, адже серед запорожців були представники 20 націй. Наприклад, гетьмана Предслава Лянцкоронського сучасники величали як лицаря, вишколеного в рицарській штуці сучасної Європи («пройшовши цілу Європу, побував також в Єрусалимі і різних варварських краях, і там багато навчився з воєнної штуки, і вернувшись додому, користувався тим: в воєнній штуці багато відмінив і нового завів»).