Позіхати
Позіха́ти, -ха́ю, -єш, гл. 1) Зѣвать. Протирав очі, позіхав, хрестячи рот за кожним разом. Левиц. 2) О вѣтрѣ: дуть по временамъ. Утомилась заверюха, деде позіхає. Шевч.
Зміст
Сучасні словники
1. Мимовільпо глибоко вдихати повітря широко відкритим ротом і зразу ж видихати його (при бажанні спати, при втомі і т. ін.). — Стоїть [Копронідос] та позіхає ще й рота не затуляє долонею (Нечуй-Левицький, III, 1956, 392); Позіхають [семінаристи], базікають про те, про се, а спати не йдуть (Степан Васильченко, Вибр., 1950, 118); Каминецький сідає на колоду, обхопивши коліна. Позіхає раз по раз (Ірина Вільде, Сестри.., 1958, 282); // рідко. Те саме, що зітхати 1. Сидить козак на могилі, думає-гадає, А як гляне на Вкраїну — тяжко позіхає (Українські народні ліричні пісні, 1958, 447); * Образно. Рано-вранці, ще й ранесенько, коли в селі позіхає ледащий туман, на лужок із полотном на плечі приходить господиня (Михайло Стельмах, Щедрий вечір, 1967, 153); * У порівняннях. Старшина майже не почуває болю. Йому тільки дедалі важче дихати, і він хапає повітря, ніби позіхає (Олесь Гончар, Новели, 1954, 20). ♦ Позіхати в кулак див. кулак.
2. чим і без додатка, перен. Бути розкритим, показувати, виявляти глибочінь, провалля; зяяти (про отвір, печеру, рану і т. ін.). Дев'ятий грізний вал! У глибині якісь печери позіхали чорні (Леся Українка, I, 1951, 184); Іван ще спав, піч позіхала в кутку чорним отвором пащі, а під нею сумно бринів цвіркун (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 337); // чим. Обдавати чим-небудь. А наздогін за ним [повітрям] так само мчалася чорна потвора, нависала над землею і-Позіхала полум'ям... (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 315).
3. на що, перен. Те саме, Що зазіхати. Занедбали сини Рідну мовоньку, Не туди бо вони Гнуть головоньку, На пожитки густі Позіхаючи, Та кишені товсті Напихаючи (Павло Грабовський, I, 1959, 112).
4. перен. Дути злегка або час від часу; поійвати (про вітер). Утомилась завірюха, Де-де позіхає (Тарас Шевченко, I, 1963, 34).
Ілюстрації
|
|
|
|
