Окаянець

Окая́нець, -нця, м. Окаянный человѣкъ. Ум. Окая́нчик. Майданчики окаянчики, не вмієте хліба з поля їсти. Мет. 466.

Сучасні словники

Словник української мови 1)заст. Грішний, проклятий. [Сильвестр:] Та хто ж цей окаянний! Його схопити треба! (Іван Кочерга, Я. Мудрий, 1951, 22); * У порівняннях. Тілько я, мов окаянний, І день і ніч плачу На розпуттях велелюдних, І ніхто не бачить (Тарас Шевченко, I, 1963, 329); // Гріховний, нечестивий. [Андрій:] Ми тобі й досі винуваті, і отеє прийшли з тобою розплатитися. За твою окаянну зраду та бісовське лихо, що ти на нас усіх замишляв, ми не заплатили тобі (Микола Костомаров, I, 1967, 199); Ігуменя ж вела далі. — Ми вже й проклинали тих грішниць окаянних, анафемі їх привселюдно у храмі божому предавали і з ганьбою великою виганяли з монастиря (Іван Микитенко, II, 1958, 293); // Уживається як лайливе слово. — Голівонько моя бідна! Карбованця? А щоб ти лоп [лопнув], окаянний, щоб ти не дочекав вечора, чорте кривий! (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 443); — До нього оце приходив один ірод, окаянний чоловік (Юрій Бедзик, Полки.., 1959, 143). 2)розм., рідко. Дуже поганий, неприємний у якому-небудь відношенні. Завірюха кидала у віконця сніжні буруни, і окаянний вітер надривався в димарі, гудів і лютував (Олесь Донченко, III, 1956, 129).

Ілюстрації

Див. також

Грішник Гріх Святополк Окаянний