Чинбарня

Чинбарня, -ні, ж. Заведеніе для выдѣлки кожъ. (Залюбовск.).

Сучасні словники

Тлумачення слова у сучасних словниках

ЧИНБА́РНЯ, і, жін. Кустарне підприємство (майстерня) для чинення, обробки шкіри. "Ковалі в кузнях зугарні, Чинбарі в своїй чинбарні, Бондар, кравчик, селянин — Всі працюють як один" (Леонід Первомайський, Райдуга.., 1960, 95); "Мало не всі свої статки він вгатив у окрему чинбарню, де можна було вигнати хуру на тридцять-сорок шкур, сам на краю городу туго обшив дошками копанку для замочки, сам поробив зільники, шаплики, ступу" (Михайло Стельмах, II, 1962, 115).

Ілюстрації

Історія

Чинбарство було галуззю кустарної промисловості. В Україні існує від найдавніших часів. Майстер, який займався цим промислом, звався чинбар(«чимбар»), гарбар, дубильник, кожум'яка, кожом'яка (від заст. кожа — «шкіра»), мнець. Останні дві назви вживалися щодо чинбарів, які виробляли сиром'ятну шкіру.

Підприємство, де займалися обробкою шкіри — чинба́рня чи гарба́рня.

Чинбарі дубили («чинили») шкури тварин, виробляючи з них шкіри. Згодом з чинбарства виділилися окремі промисли — кушнірство і лимарство.

Технології

Спочатку зняті шкури висушували, розтягаючи їх. Для розтягання шкір використовували такий прилад, як п'їла. Він складався з двох п'їли́н — паралельних чотирикутних брусків, кінці яких проходили через колоду — товстіший брусок. На колоді був мечик, один кінець якого на чопу, а другий прикріплявся сворінем. Далі шкіри розмочували, обробляли вапном у ямах чи коритах — з метою звільнити їх від волосу й міздрі́(підшкірної клітковини). Волос видаляли штрихілем — залізною лопаткою.

Для очищення шкір від міздрі (міздрювання) їх натягали на кобилицю — дерев'яний чурбак і скребли дворучним ножем — стругом. Потім шкіри промивали у воді й занурювали в розчин для дублення.

Для розминання шкіри чинбарі використовували пристрій — м'яльницю. Вона складалася з обертового стовпа, укріпленого в підп'ятнику дерев'яної опори (колоди). На стовп надівали дерев'яний диск (круг), споряджений ручками (крилами) й отворами. У стовпі був проріз (рівчак), куди вкладали шкіру, затискували її до круга палицями з головками (шпилями з рогачиками), вставляючи їх в отвори, і притискували шкіру зверху другим кругом.

Дещо відмінною була вичинка овчини. Оскільки для пошиття кожухів шерстяний покрив шкіри зберігався, овчини обробляли лише з одного боку. Після розмочування у воді овчину розтягали на п'їлах і міздрювали її скафою (скахвою, шкафою, шкахвою) — широким ножем, вставленим вздовж у край дерев'яної дощечки. Скафа складалася з дерев'яної ручки (колодки), леза (шнафи) і вушок (на Галичині вони також називалися антабками) для їх скріплення між собою. Потім шкіру знову вимочували: на цей раз у келеї — житньому борошні чи висівках, розчинених у підсоленій воді. Далі її висушували, розтягали па п'їлах і розминали спеціальним знаряддям — ключем. У гуцулів ключ мав таку будову: до дерев'яного руків'я (колодки) під кутом кріпився власно ключ, який мав вигляд плоского гака з двома ребрами. Зовнішне ребро (вістря) було гострим, а внутрішнє (ти́лє) — тупим. Від колодки донизу йшов залізний прут, що закінчувався коротким ланцюгом (ланцем), на кінці його було стремено (стре́мє). Під час роботи чинбар вставляв ногу в стремено, правою рукою тримав колодку, а ліву мав на шкірі, що лежала під ключем. Завершальним процесом було натирання шкіри крейдою, гіпсом чи алебастром й остаточне очищання від рештків жиру. Готові овчини могли фарбувати.

Джерела та література

Академічний тлумачний словник (1970—1980)

Войнаровський В. Давнє чинбарство на території України за археологічними даними. Автореферат дис. канд. іст. наук. — Львів, 2002. — 22 с.

Чинбарство // Словарь української мови : у 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.

Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.