Милостиня

Милостиня, -ні, ж. Милостыня. Багато й старцям милостині подавали. Кв. І. 117. Який манастирь, така милостиня. Посл. Ум. Милостинька. Мала милостинька, та варт за велику.

Сучасні словники

Ми́лостиня (від «милість») — виявлення турботи до ближнього, знедоленого, жебрака, каліки, до людини іншої культури в скрутному становищі, у вигляді допомоги у різних формах, переважно у вигляді матеріальної допомоги (подаяння).

Милостиня — характерна ознака значного матеріального розмежування в суспільстві, де більшість матеріальних ресурсів належить привілейованим класам чи небагатьом родинам. У випадках неспроможності або небажання держави розв'язувати проблему збільшення населення чи перерозподілу матеріальних ресурсів, зростає потреба в інших формах підтримки життя бідноти, також і потреба в милостині.

Подібний стан сприяє знедоленню та бідності широких верств населення. На цю чисельну соціальну групу припадає менша частина харчових та матеріальних ресурсів. Значні соціальні зрушення у вигляді епідемій, негуманно проведених реформ чи війни посилюють гніт і сприяють появі маргіналів, емігрантів, жебраків, людей з девіантною поведінкою.

Історія розвитку милостині в православ'ї

В часи Київської Русі жебраки не сприймалися як економічна і соціальна аномалія, навпаки, вони вважалися своєрідним знаряддям морального виховання, а допомога їм — необхідною умовою спасіння душі. В. В. Розанов писав:«Якби чудодійним актом законодавства або економічного прогресу і медичного знання раптом зникли б в Стародавній Русі всі жебраки й убогі, хто знає – могло б бути, що давньоруський милостивець відчув би деяку моральну незручність».

Допомога бідним, милостиня, відома на Русі здавна. Володимир Великий, перший християнський князь, настільки приділяв увагу убогим і нещасним, що його турбота про бідних і м'якість, за словами літописця Нестора, «виходила навіть за межі державної користі». Князь Володимир запропонував «кожному убогому та бідному приходити на княжий двір, брати страву, і пиття, і гроші з казни». Також, він повелів зробити вози, куди клали хліб, м'ясо, рибу, овочі, мед в бочках, квас і возили по місту, роздаючи хворим і убогим. Крім того, Володимир заснував училища для навчання дітей знатних людей, середнього стану і убогих. А новгородський князь Ярослав Володимирович (пом. 1201) відкрив сирітське училище, в якому пригрів і навчав на своєму утриманні 300 юнаків. У першій половині XII століття чернігівський князь Микола Давидович побудував у Києві «лікарняний» монастир, що став першою в Росії богодільнею за церковною огорожею. Князь Андрій Боголюбський, як і Володимир, наказував розвозити по вулицях їжу та годувати бідних, а князь Роман Мстиславич взагалі все своє майно роздав бідним і сам помер у злиднях. Удільний Володимирський князь Всеволод Юрійович, після страшної пожежі, що сталася в 1185 році і знищила всі дерев'яні споруди у Володимирі, виділив містянам кошти на будівництво нових будинків. Крім княжої благодійності існували й інші форми: монастирська, парафіяльна, громадська, боярська і купецька. Милостиню намагалися давати особисто, з рук в руки. Навіть пізніше російські царі, крім безособової роздачі милостині на площах, практикували походи в остроги і богодільні особисто, хоча часто і інкогніто. Безпосередньо в Україні в часи Середньовіччя розвиваються братства. Братські притулки отримали назву шпиталів і призначалися для тих, хто не мав можливості жити самостійно своєю працею. Поширеним серед братств було роздавати милоститиню. За часів Петра І ситуація на Русі змінюється. З жебраками починають боротися. Справжнім репресіям піддавалися професійні жебраки. Згідно з указом від 1691 за «удаване жебрацтво» належало покарання аж до заслання в Сибір. Милостиню ж царським указом пропонувалося передавати в госпіталі, де містяться убогі і жебраки. За словами О. В. Ключевського:«Петро Великий озброївся проти розгульного жебрацтва, яке підтримувалось приватною милостинею. У 1705 р. він наказав розсилати по Москві піддячих з солдатами і приставами ловити бродячих жебраків і карати, гроші у них відбирати, милостині їм не подавати, а тих, хто подають хапати і піддавати штрафу; благодійники повинні були доставляти свої подаяння в богадільні, що існували при церквах. Петро озброївся проти приватної милостині в ім'я суспільної благодійності, як установи, як системи богоугодних закладів ».

Для сиріт, вдів і бідних дівчат організовуються училища і притулки. У 1764 році в Росії було створено перше благодійне товариство — Виховне товариство благородних дівиць. А в 1775 році імператриця Катерина II заснувала Накази громадського піклування — прообрази «органів соціального захисту». Рубіж XIX — ХХ ст. передбачав благодійність як основний фактор соціальної допомоги в державі, «… як рятівний інструмент послаблення соціальної напруги».

Після революційних подій 1917 р. благодійність визнавалася «…соціальним явищем класового, перш за все, буржуазного суспільства, і в системі радянського тоталітаризму благодійності не знайшлося місця ні в енциклопедіях, ні в суспільному житті».

У 90-х рр. ХХ ст., після здобуття радянськими республікам незалежності, розпочався новий етап в процесі розвитку благодійних актів, як «…позитивного фактора процесу модернізації суспільства».